Ганна Михайлівна йшла вулицями невеличкого містечка під Житомиром, щоб забрати онуку зі школи. Її обличчя сяяло щастям, а підбори дзвінко цокали по асфальту, немов у далекі роки молодості, коли життя здавалось безкінечною піснею. Сьогодні був особливий день вона нарешті стала господаркою власного житла. Це була світла, простора однокімнатна квартира у новобудові, про яку вона мріяла довгі роки. Майже два роки вона збирала гроші, відкладаючи кожну гривню. Продаж старого будинку в селі дала лише половину суми, решту додала донька, Олена, але Ганна Михайлівна поклялася повернути борг. Їй, сімдесятирічній вдові, вистачало і половини пенсії, а молодим доньці та зятю гроші потрібніші, адже у них все життя попереду.
У шкільному холі її чекала онука, Соломія, другокласниця з косичками. Дівчинка кинулася до бабусі, і вони разом пішли додому, базікаючи про дрібниці. Вісьмирічна Соломія була світлом у житті Ганни Михайлівни, її найбільшим скарбом. Олена народила її пізно, майже у сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Ганна Михайлівна не хотіла покидати рідний сільський дім, де кожен куточок зберігав спогади, але заради доньки та онуки пожертвувала усім. Вона переїхала ближче, взяла на себе турботи про Соломію забирала її зі школи, сиділа до вечора, поки батьки не повернуться з роботи, а потім йшла до своєї маленької, затишної квартирки. Житло оформили на Олену так, на всяк випадок, адже старих легко обдурити, а життя непередбачуване. Ганна Михайлівна не заперечувала: це була лише формальність, як їй здавалося.
Бабусю, раптом перебила її думки Соломія, дивлячись на неї великими очима, мама сказала, що тебе треба віддати в будинок для літніх.
Ганна Михайлівна завмерла, наче її облили крижаною водою.
У який будинок, рибко? перепитала вона, відчуваючи, як холод пробирає до кісток.
Ну, туди, де живуть старенькі бабусі й дідусі. Мама казала татові, що тобі там буде добре, не нудно, Соломія говорила тихо, але кожне слово било, як молот.
Та я ж не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, відповіла Ганна Михайлівна, голос їй тремтів, а в голові закрутився вихор. Вона не могла повірити, що чує це від дитини.
Бабунечко, тільки не кажи мамі, що я тобі розповіла, прошепотіла Соломія, притискаючись до неї. Я підслухала, як вони розмовляли вночі. Мама казала, що вже домовилась з якоюсь тітонькою, але заберуть тебе не зараз, а коли я трохи підросту.
Не скажу, моя донечко, пообіцяла Ганна Михайлівна, відчиняючи двері квартири. Її голос тремтів, ноги підгиналися. Щось мені недобре, голова запаморочилася. Трохи полежу, а ти переодягайся, добре?
Вона впала на диван, відчуваючи, як серце бється в грудях, а перед очима все пливє. Ці слова, промовлені дитячим голосом, розірвали її світ на шматки. Це була правда жорстока, безжальна правда, яку дитина не могла вигадати.
За три місяці Ганна Михайлівна зібрала речі і повернулася в село. Тепер вона знімає там хату, збирає на новий дім, щоб знайти хоч якусь опору. Її підтримують старі подруги та далекі родичі, але в душі порожнеча і біль.
Хтось осуджує її, шепоче за спиною: «Сама винувата, треба було поговорити з донькою, зясувати все». Але Ганна Михайлівна знає своє.
Дитина такого не вигадає, говорить вона твердо, дивлячись у порожнечу. Поведінка Олени сама за себе говорить. Вона навіть не подзвонила, не спитала, чому я поїхала.
Мабуть, донька все зрозуміла, але мовчить. А Ганна Михайлівна чекає. Чекає дзвінка, пояснення, хоч слова, але сама не набирає номер гордість і образа скували її, немов кайдани. Вона не відчуває за собою провини, але серце розривається від цієї тиші, від зради, що прийшла від найдорожчих. І кожного дня вона запитує себе: невже це все, що лишилося від її любові та жертв? Невже її старість приречена на самоту й забуття?
Але іноді в тиші ночі, коли згадуються теплі руки онуки, вона розуміє: справжня родина це не кров, а ті, хто не зраджує, хто залишається попри все. І навіть якщо доведеться йти далі самій, важливо не втрачати віру в добро воно завжди повертається.
