Бабусю Мирославо, а ви знову тут одна? Сама, Левчику, сама. А де ваш син? Мій тато каже, що то чоловіча робота. Мій син, Левку… він зараз у справах у Києві, дуже вже там зайнятий
Сиділа Мирослава Іванівна на стареньких, увесь вік знайомих деревяних східцях, стискаючи в руці потертий мобільник. Навколо вже пахло квітучою черемхою й мокрою землею після нічної грози, проте зовсім не про це вона думала.
У вухах все ще відлунював гострий голос Святослава: Мамо, яка ще городина? В мене ось-ось зустріч із інвесторами, від мене всі чогось хочуть! А ти все про ту картоплю… Проста справа купимо тобі у Сільпо той мішок, не переймайся.
Зітхнула вона й тихо поклала телефон до кишені фартуха. Руки всі в зморшках, як лісові річечки ледь тремтять. За парканом уже формувалась розмітка на чорноземі: кілочки, мотузка натягнута все підготовлено. Лопата, ще вчора підкована, притулилась до сарая в чеканні.
Господаря, втім, не було.
Ну що, Мирославо, твій столи́чний син знов дуже зайнятий? раптом пролунало від сусідського паркану. Степанида Павлівна, як завжди, підпирала новини сапкою.
Не твоє діло, Степанидо, відказала Мирослава, але на мить здалося, що голос у неї зламався. Святослав у Києві робить важливу справу, від нього люди залежать.
Еге-ж! Велика людина… А тебе, значить, залишити з тою цілиною саму можна, хоч ти цього города, здається, все життя піднімала! хмикнула Степанида. Якби не ті твої буряки з картоплею, та не ваша бурьонка, давно б вас обох заїла нужда. А молодий тепер пан, земля йому вже не знайома.
Мовчала на це Мирослава. Усе їй по жилах билося: і ті базарні зимові ранки з відрами овочів, і кожна гривня, яку збирала, аби костюм Святослава на випускний купити. Пишалася, коли у столиці квартиру взяв, коли з Наталкою, що завжди пахла парфумами, одружився. Але нині та гордість гірчила в устах.
Наступного ранку, ще до сходу сонця, накинула Мирослава старі калоші, завязала хустку і пішла на город. Земля важка, після нічного дощу мокра. Кожен раз, коли встромляла лопату зойкав хребет, але ж треба. Минуло дві години, і устигла вона натрудити дві грядки аж аж світ почав плисти, ніби сірий туман під очима.
Бабусю Мирославо, ви що одна? визирнув Левчик, сусідський малий, у руках сачок, намагається спіймати метелика. Сама, Левчику. Земля не жде, поки до неї руки дійдуть.
А ваш син? Мій тато каже, що копати повинні чоловіки він вже дядькові Михайлу допоміг, усе переорав.
Мій Святослав справи великі в Києві робить, зітхнула вона. Йому там потрібно.
Левко лише знизав плечима й побіг за своїми дитячими справами. Мирослава ж мусила вставати. Це вже була не стільки потреба у картоплі швидше остання ниточка, що тримала її живою. Якби кинулося це діло, то все визнає себе старою, нікчемною, така нитка до рідної землі назавжди урвалась би.
До вечора добралась до половини городу. Руки в мозолях, ноги мов гирі. Ледве в дім зайшла на лежак і впала, навіть чаю не зварила. Телефон мовчить, ні дзвінка від сина…
Та хоч сусідка язиката, але людяності в ній не бракувало. Бачить світло ввечері у хаті не засвітилось, одразу прийшла хвіртка скрипнула, у хату зайшла. Мирослава бліда, ледь на ногах тримається.
Господи, що ж ти робиш, жінко?! кинулась до аптечки Степанида, а Мирослава лиш прошепотіла: Відпустить, просто втомилась. Але сусідка вже телефонувала Святославу.
Святославе! Це Степанида, сусідка ваша! Приїзди в Лубни, якщо хочеш ще маму свою побачити живою! Вона тут через город мені ледь не знепритомніла!
Уже тієї ночі Святослав прилетів у Лубни, несамовито влетів у двір фари джипа засліпили навколишніх песиків. Забув, що зняти туфлі біжить у хату.
Мамо! Як ти? Чому не кликала лікаря?
Мирослава вже трохи очуняла після пігулки. Дивиться на сина, наче він чужий.
А чого приїхав? В тебе ж там бізнесмени, тендери. Тут, бач, лише город
Святослав сів біля неї наче все життя те за плечима важкувато стало.
Мам, я ж думав ти ж можеш когось найняти, я б переказав гроші
Гроші? і погляд у неї став сталевим. Святик, цей город не про гроші. Він про наше виживання тоді, як тато твій пішов, та лиш город і корова нас врятували. Я хотіла, щоб ти тут побув, не з лопатою навіть просто відчув землю. Згадав, звідки ти. Тепер ти в столиці, все маєш, а корені свої втратив, синку А дерево ж без коріння гине, навіть якщо й у золотому вазоні стоятиме.
Ранок застав Святослава на ґанку сидів, розглядав недопахану ниву, старі дерева, що раз садив з батьком. Врешті, знайшов у коморі батькову робочу одежу, у якій ще зостались запах пилу й років.
Мирослава почула якусь незвичну метушню під вікном глянула й завмерла: посеред городу її син, у брудних штанях, з лопатою, трусить, але копає із впертістю, яку вона давно в ньому не бачила.
Святославе! Що це? Нащо тобі? В тебе ж зустріч завтра! вигукнула, вибігши у двір.
Хай чекають ті зустрічі, мамо. Земля не жде, відказав син, витираючи чоло. Я думав, що просто купити це те ж самое, що виростити. Помилився.
До вечора вже все було переорано. Святослав стояв посеред свіжої землі, руки трусились, туфлі геть зіпсовані, але на душі спокій, якого не мав вже давно.
Завтра вже саджатимемо, сказав, заходячи у дім. Я й Наталці набрав нехай побачить, як насправді пахне земля.
Мирослава принесла йому свіжого молока, і в її очах з’явилася та сама ніжність, якою вона колись зустрічала малого Святика, що обіцяв завжди бути з нею.
Через кілька тижнів город зазеленів. Святослав тепер приїздив що вихідних. Наталка спочатку відверто сторонилася, мовляв, що тут ловити в селі, а потім сама зізналась, що земля й город для неї новий ковток повітря, краще за будь-які столичні терапії.
Мирослава дивилась на них і відчувала: відтепер образа не стискає серце. Буває, аби тебе почули, треба дійти до межі.
Цей травень для їхньої родини став новим початком. Грядки втратили присмак бідності тепер це символ роду, роботи, спільної відповідальності.
Коли восени викопували, Святослав, з усміхом тримаючи в руках велику, всю в землі, картоплю, шепоче:
Знаєш, мамо, це найдорожча річ за все моє життя. Бо в неї вкладені всі наші вечори.
Мирослава лише кивнула тепер уже знала: її син дорогу додому не забуде ніколи. Адже відтепер ця дорога устелена не туманними обіцянками, а повагою до землі і материнської любові.
Над селом сходило ніжне сонце, все навколо світилось золотом. На городі знову панував спокій кожен був там, де має бути.
От скажи, у тебе як часом теж таке відчуття, що город то не просто город, а ніби твоя маленька держава, твоя гордість? Чому ж так: батьки і дідусі до землі тягнуться, а молодь змінює на міський асфальт? Може, таки варто іноді повертатися до коріння, згадувати свій рід, землю, що годувала? І чи є у батьків право просити про цю допомогу? Як думаєш?
