Колись давно, коли ще пахло козацькими вітрами, я згадую той день, коли я лише зайшла до офісу в центрі Києва, а молоді колеги вже сміялися, підкидаючи мені: «Бабусю, вам у інший підрозділ». Вони ще не підозрювали, що я скоро стану власницею їхньої компанії.
— До кого? — крикнув хлопець за стійкою, не піднімаючи очей від смартфона.
Його стильна стрижка і брендована худі кричали про самовпевненість і байдужість до навколишнього.
Марія Петрівна поправила просту, проте міцну сумку на плечі. Вона свідомо одяглася скромно: блузка без зайвих блискіток, спідниця трохи нижче коліна, зручне взуття без підборах.
Колишній директор, Григорій — сивочолий і втомлений від інтриг чоловік, з яким я завершувала угоду про купівлю, — усміхнувся, коли я виклала йому свій план.
— Троянський кінь, Маріє Петрівно, — сказав він з повагою. — Вони проковтнуть наживку, не помітивши гачка. Вас вони не розгадають, доки не стане запізно.
— Я ваша нова співробітниця. До відділу документування, — голос мій був спокійний, без нот влади.
Хлопець нарешті підвів на мене погляд, окинувши від потертих туфель до акуратно укладеного сивого волосся, і в його очах промайнула відкрита насмішка.
— А, так. Чули, буде поповнення. Перепустку, охоронці отримали?
— Ось, — показала я.
Він ліниво вказав пальцем у бік турнікета, ніби вказуючи шлях загубленій комасі.
— Ваше робоче місце десь там, у кінці залу. Розбирайтесь.
Я кивнула, мовчки повторюючи: «Розберусь», і рушила до гудячого, як вулик, відкритого простору.
Тоді я вже розбиралася в сорокох років свого життя: виводила на чисту воду майже збанкрутілий бізнес мого колишнього чоловіка після його раптової смерті, перетворюючи його на прибуткове підприємство.
Розбиралася зі складними інвестиціями, які згодом примножили мій капітал. Розбиралася, як у шістдесят п’ять не з’їхати з розуму від самотності в порожньому будинку.
Купівля цієї процвітаючої, хоч і зсвітло прогнилої IT‑компанії, була найцікавішим «розбором» за останній час.
Мій стіл опинився в самому кінці, біля дверей до архіву. Старий, подряпаний, з скрипучим стільцем, він виглядав, ніби острівець минулого серед океану блискучих технологій.
— Влаштовуєтесь? — пролунав солодкуватий голос над вухом. Переді мною стояла Олена, керівниця маркетингу, у бездоганному костюмі кольору слонової кістки.
Від неї пахло дорогими парфумами і успіхом.
— Намагаюся, — м’яко усміхнулася я.
— Вам треба розібрати договори по проєкту «Альтаїр» за минулий рік. Вони в архіві. Не думаю, щоб це було складно, — її голос лунав, ніби вона давала доручення людині з обмеженими можливостями.
Олена окинула мене поглядом, яким дивляться на рідкісну викопну знахідку. Коли вона пішла, чітко стукаючи підборами, я почула за спиною тихий смішок:
— У нашого HR дах поїхав. Скоро динозаврів на роботу брати.
Я здавалася, що не чую, і рушила до відділу розробки, зупинившись біля скляної переговорної, де кілька молодих розробників палко щось обговорювали.
— Жінко, ви щось шукаєте? — звернувся до мене високий хлопець, виходячи з-за столу.
Станіслав, провідний розробник, майбутня зірка компанії, як він сам собі вписав у характеристику.
— Так, добрий, я шукаю архів.
Станіслав усміхнувся і звернувся до колег, які спостерігали, як на безкоштовному шоу.
— Бабудь, бабусю, вам, здається, взагалі в інший підрозділ. Архів — то туди, — він невизначено махнув рукою в бік мого столу. — А ми тут справжньою справою займаємось.
Натовп за його спиною тихенько зашипів. У грудях піднявся холодний, спокійний гнів. Я дивилася на їхні самовдоволені обличчя, на дорогий годинник на руці Станіслава. Усе це куплено на мої гроші.
— Дякую, — відповіла я рівно. — Тепер я точно знаю, куди йти.
Архів виявився маленькою душною кімнатою без вікон. Я швидко знайшла папку «Альтаїр».
Перебираючи документи, я помітила, що суми в актах для підрядника «Кібер‑Системи» округлені до тисяч гривень — ознака або лінощів, або спроби прихов, а формулювання робіт залишалися розмитими: «консультаційні послуги», «аналітична підтримка», «оптимізація процесів». Це були схеми, знайомі мені ще з дев’яностих.
У дверях з’явилася дівчина з наляканими очима.
— Добрий день. Я Ганна з бухгалтерії. Олена сказала, ви тут… Мабуть, без електронної бази важко? Я можу допомогти.
— Дякую, Ганню. Це було б дуже люб’язно, — відповіла я.
— Та не проблема, просто вони… не завжди розуміють, що не всі народилися з планшетом у руках, — знітилася Ганна, почервонівши.
Поки вона пояснювала інтерфейс програми, я думала, що навіть у болоті знайдеться чисте джерело.
Не встигла Ганна піти, як у дверях з’явився Станіслав.
— Потрібен договір з «Ків‑Системами». Терміново.
— Добрий день, — спокійно відповіла я. — Я якраз переглядаю ці документи. Дайте хвилину.
— Хвилину? У мене немає часу. Чому це досі не оцифровано? Чим ви тут взагалі займаєтесь?
Його пиха була його слабким місцем. Він вірив, що ніхто, особливо я, не зможе перевірити його роботу.
— Я працюю тут перший день, — відповіла я рівно. — І намагаюся виправити те, що не було зроблено до мене.
— Мені байдуже! — сказав він, безцеремонно схопив потрібну папку. — Вічно від вас, старих, одні проблеми.
Він вийшов, грюкнувши дверима. Я не дивилась йому вслід — вже бачила достатньо.
Я діставала телефон і набрала свого особистого юриста.
— Аркадію, доброго дня. Перевір, будь ласка, компанію «Кібер‑Системи». У мене підозра, що там щось підозріле.
Наступного ранку телефон завібрував.
— Маріє Петрівно, ви праві. «Кібер‑Системи» — фіктивна структура, зареєстрована на Петрова, двоюрідного брата вашого розробника Станіслава. Типова схема.
— Дякую, Аркадію. Більше я й не хотіла знати.
Кульмінація настала після обіду. На щотижневу нараду зібрали всіх співробітників. Олена сяяла, розповідаючи про нові досягнення.
— Ой, здається, я забула роздрукувати звіт по конверсії. Маріє, — її голос, підсилений мікрофоном, прозвучав з холодною насмішкою, — принесіть папку Q4 з архіву, лише не загубіться там.
Зал наповнився приглушившим сміхом. Я піднялася спокійно. Точка неповернення вже була позаду. Повернулася через кілька хвилин: Станіслав стояв поруч з Оленою, і вони щось жваво перешіптували.
— Ось і наша рятівниця! — виголосив Станіслав з удаваною теплотою. — Працювати швидше. Час — це гроші. Особливо наші гроші.
Слово «наші» стало останньою краплею.
Я випрямилась, зникла сутулість, погляд став холодним і непохитним.
— Ви маєте рацію, Станіславе. Час дійсно гроші. Особливо ті, що виведені через «Кібер‑Системи». Чи не здається вам, що цей проєкт вигідніший вам особисто, ніж компанії?
Обличчя Станіслава змарніло, усмішка зникла.
— Я… я не розумію, про що ви…
— Справді? Тоді, можливо, поясните всім, ким є громадянин Петров?
У залі запанувала гнітюча тиша. Олена спробувала втрутитися.
— Перепрошую, яке відношення ця… співробітниця має до фінансів компанії?
Я не глянула на неї, повільно обійшла стіл і стала на чолі зборів.
— Маю пряме відношення. Дозвольте представитись. Єлизавета Андріївна Воронова. Новий власник цієї компанії.
Якби в кімнаті вибухнула граната, ефект був би менш вражаючим.
— Станіславе, — продовжила я льодовим тоном, — ви звільнені. Мої юристи зв’яжуться з вами та вашим родичем. І радила б вам не залишати місто.
Станіслав опустився на стілець, мов з нього випустили повітря.
— Ви, Олено, теж звільнені. За професійну непридатність і створення токсичної атмосфери.
Олена спалахнула.
— Та як ви смієте?!
— Маю на це повне право, — коротко відповіла я. — У вас година на збір. Охорона вас проведе.
Те ж стосується всіх, хто вважає вік привід для зневаги. Молодик з рецепції та ще двоє з розробки — до виходу.
У приміщенні запанував справжній шок.
— Протягом наступних днів розпочнеться повний аудит, — оголосила я.
Мій погляд зупинився на обличчі Ганни, що стояла в кутку.
— Ганно, підходьте, будь ласка.
Вона, тремтячи, підбігла до столу.
— За два дні ви стали єдиною, хто проявив не лише професіоналізм, а й просту людяність. Я створю новий відділ внутрішнього контролю і хочу, щоб ви приєдналися до моєї команди. Завтра обговоримо вашу нову посаду.
Ганна ошелешено відкрила рот, не в змозі сказати слово.
— Ви впораєтесь, — впевнено сказала я. — А тепер усі, крім звільнених, — до роботи.
Я повернулася і вийшла, залишивши позаду зруйнований світок надмірної владності.
Не відчувала я тріумфу, лише холодне задоволення, як після справи, виконаної точно. Щоб звести міцний дім, спочатку треба очистити майданчик від гнилі. І саме з цього я лише-но розпочала свою генеральну ревізію.
