Бабусю проводжала вся родина
Усіх зібрала біля себе наша бабуся Галина. Не тая правди, говорили їй прямо, що вона їм набридла. Казали, що нарешті прийшла весна, і скоро вона поїде у село до пізньої осені. Онуки були до неї байдужі, невістка не любила. А син постійно від’їжджав у відрядження. Та й коли приїжджав, у ставленні до матері нічим не кращий за свою родину не був.
Для них вона була тягарем. Все розуміла, і, знемагаючи, терпіла годинами цієї муки, щороку чекаючи весну як найкращу пору. Справжню, вірну, одвічну.
Весна цього року прийшла рано. Бабуся часто сиділа під підїздом і захоплено дивилась на ніжно блакитне українське небо, ніжилась у промінях сонця. А вигляд мала змучений, худенька, у стареньких одежах, поточених роками, у стоптаних валянках, поверх яких потерті гумові калоші.
Хоч свої її майже не любили, сусіди ставилися до неї по-людськи: завжди віталися, розпитували про здоровя, допомагали піднятися на пятий поверх, коли бачилась їй важко. Дворові хлопці не раз допомагали донести сумку з продуктами, коли зустрічали її після школи біля магазину.
Незважаючи на вік, бабуся сама віділяла всі домашні справи: варила, прала, прибирала. Це були її обовязки. Невістка рідко брала на себе хазяйські турботи.
От сидиш весь день вдома, тож і займайся всім, нахабно відрубувала вона, повертаючись з роботи та скидаючи черевики у коридорі.
Онуки з бабусею не розмовляли. Коли приходили гості, вона не виходила з кімнати, бо одного разу внук сказав, що вона соромить їх перед людьми.
Бабуся ніколи не перечила. Мовчала. А вечорами, коли всі вдома спали, тихо плакала в кімнатці про таку свою долю.
На вокзал її відправили на таксі, щоб не тягати по маршрутках. Поклажі було небагато старенька сумка і невеликий вузлик з одягом.
Спираючись на палицю, вона повільно кульгала по перону. Присіла біля лавки. Потім підійшов поїзд і вона зайшла у вагон. Глянула у вікно лагідно й тепло. Коли поїзд рушив, дістала з сумки зімяту фотокартку. На фото син, онуки і невістка усміхаються. Останнім часом її онуки усміхалися тільки там. Бабуся поцілувала фотку, обережно сховала її в сумку.
Зійшовши на станції, тихенько рушила до села. Хтось підвіз її майже до самої хати. Відчинила хвіртку і вийшла на розкисаючу стежку до старенької оселі. Тут усе було рідне. Своє. І тут вона була потрібна нехай старій стіні, старому паркану, хиткому ганку, але потрібна. Тут її чекали.
Село для бабусі все. Тут вона народилася, тут виросли її діти і помер чоловік. Прожила тут майже половину життя. Поховала старшого сина. Так склалося, що його вже не стало.
Баба Галина відчинила віконниці, затопила піч. Присіла до вікна на лавку й задумалася. Саме на цій лавці колись сиділи її діти. Тут обідали, тут спали. Бігали цими підлогами й дивились у це вікно. У її голові зазвучали дитячі голоси. Колись вона була мамою найважливішою, найдорожчою для них.
Сонце світило в це саме вікно, була безліч весен щасливих і турботливих, прожитих у цих стінах. Вона усміхнулась привітній українській весні
***
Вранці бабуся не прокинулася. Навіки залишилась на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій. І одна свіжа, але зімята та сама, де ще вчора їй усміхалися рідні.
Поки живі встигаємо багато: попросити пробачення, подякувати, зізнатися у почуттях. Поки ми живі, не маємо права відкладати такі речі на завтра. Бо коли людина відійде, більше не повернеться, а в серці залишаться камені, які важко буде нести.
Треба жити з вірою, з правдою і робити добро від душі, від самого себе. Любити, чекати, цінувати почуття інших, памятати про тих, хто дав тобі життя і поставив на ноги.
Бабусю збирали всією родиною