**Щоденник**
У маленькому містечку на Поділлі, де вулиці тонуть у вишневих садах, а життя пливе повільно, моя доля зробила різкий поворот. Я, Ганна Миколаївна, йшла з роботи, коли почула, як хтось кличе мене по імені. Обернувшись, я завмерла: переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. Вона підійшла ближче і промовила слова, від яких моє сердце стиснулося: «Ганна Миколаївна, мене звати Соломія, а це ваш онук — Данилко. Йому вже шість».
Я була приголомшена. Ці люди були мені зовсім незнайомі, а їхні слова вдарили, як грім з чистого неба. У мене є син, Богдан — гарний, успішний хлопець, який будує кар’єру і чекає підвищення. Але він не одружений, і хоча я мріяла про внуків, ніколи не думала, що стану бабусею так раптово — від незнайомки. Шок змінився розгубленістю: як я могла не знати про онука цілих шість років?
Мабуть, це моя провина. Я виховувала Богдана сама, працювала на двох роботах, щоб у нього було майбутнє. Я пишаюся тим, що він досяг успіху, але його особисте життя завжди турбувало мене. Богдан змінював дівки як рукавички, не затримуючись ні з ким. Я не втручалася, але в глибині душі згадувала себе: мені було лише двадцять, коли я народила його. Без чоловіка, без підтримки, я жертвувала молодістю, економила на всьому, навіть на відпочинку. Лише кілька років тому Богдан подарував мені путівку до Карпат — тоді я вперше побачила гори. Я ні про що не жалкую, але мрія про внуків жила в мені завжди.
А тепер переді мною стояла Соломія з Данилом. Її голос тремтів, але вона говорила впевнено: «Я довго вагалася, але Данилко — ваша родина. Ви маєте право знати про онука. Я нічого не прошу, сама його виховую. Ось мій номер. Якщо захочете побачитися — подзвоніть».
Вона пішла, залишивши мене в задумі. Я одразу подзвонила Богдану. Він був шокований не менше за мене. Леледь пригадав, що кілька років тому зустрічався з дівчиною на ім’я Соломія. Вона казала, що вагітна, але Богдан тоді відповів, що не впевнений, чи це його дитина. Після цього вона зникла, і він не надав цьому значення. Його слова мене вразили. Мій син, якого я виростила з такою любов’ю, відіпхнув можливе батьківство, ніби дрібницю.
Богдан наполягав, що нічого не знає про дитину й сумнівається, чи Данилко — його син. «Чому вона мовчала шість років? — обурювався він. — Це дивно!» Я намагалася з’ясувати, коли вони розійшлися. Він пригадав, що це було у вересні. Мої сумніви зростали: раптом Соломія бреше? Але образ Данилка, його великих очей і сором’язливої посмішки, не виходив із голови.
Зібравшись із силами, я подзвонила Соломії. Вона розповіла, що Данило народився у квітні. На моє запитання про тест ДНК вона відповіла рішуче: «Я знаю, хто батько, і жодних тестів не робитиму». Соломія додала, що їй допомагають батьки, і вона справляється. Данило цього року йде до першого класу, а вона працює, щоб забезпечити сина. Її голос був спокійним, але в ньому відчувалася сила.
«Ганна Миколаївна, якщо хочете бачити Данилка — я не проти, — сказала вона. — Якщо ні — я зрозумію. Я знаю від Богдана, як вам було важко самій його піднімати. Тому вирішила, що ви повинні знати про онука. Ось чому я прийшла».
Я поклала трубку, відчуваючи, як світ зсувається. Я не могла не вірити синові, але слова Соломії звучали щиро. Хотілося кинутися до Данилка, обійняти його, але що, якщо він не мій онук? Що, якщо Соломія мною маніпулює? Я розривалася між бажанням стати частиною життя цього хлопчика та страхом бути обдуреною.
Моя душа кричала: ця дитина може бути моєю родиною, моїм шансом відчути тепло онука. Але розум шепотів: «А раптом це брехня?» Я згадувала, як Богдан, ще малим, біг до мене з усмішкою, а тепер відмахнувся від можливості мати сина. Соломія ж, попри самотність, виховувала Данилка із любов’ю, нічого не вимагаючи. Її сила нагадувала мені мене саму багато років тому.
Я не знаю, що робити. Подзвонити Соломії? Наполегливо просити Богдана зробити тест? Чи відступити, боячись розбити серце? Моє життя, сповнене жертв заради сина, тепер стикається із новою таємницею. Данилко зі своїм довірливим поглядом вже зайняв місце в моїй душі, але правда, захована за шістьма роками мовчання, лякає мене до тремтіння. Я стою на роздоріжжі, і кожен крок нагадує прірву.
**Урок:** Іноді родина приходить до нас не так, як ми очікуємо. Але чи варто боятися правди, коли вона може подарувати нам любов?
