Родичи вирішили переписати бабусину квартиру на сестру, залишивши мене ні з чим: «Не хочу бути егоїсткою, але це несправедливо»
Моє життя перетворилося на боротьбу за виживання, а надія на справедливість розбилася в один вечір, коли батьки оголосили своє рішення. Я чекала, що бабусина спадщина допоможе мені вибратися з фінансової прірви, але натомість мене позбавили всього, віддавши квартиру сестрі. Їхні слова, як ніж, пройняли моє серце, і тепер я не знаю, як впоратися з болем і образами, відчуваючи себе зрадженою рідною родиною.
Мене звуть Оксана, я живу в невеликому місті на півночі України. Того вечора батьки запросили мене та мою сестру Соломію до себе у Львів. Вони попередили, що розмова буде серйозною — про поділ бабусиної квартири. Я чекала на цей момент місяцями. Разом із чоловіком Тарасом ми ледве зводимо кінці з кінцями, оплачуючи лікування його матері, Наталії. Вона тяжко хвора, не може працювати, потребує постійного догляду та дорогих ліків. Ми економимо на всьому: нових речей не купуємо, їмо найдешевше, на щастя, у коморі є запаси картоплі. Інколи стан Наталії покращується, і ми можемо трохи більше витратити на їжу, але про заощадження або фінансову подушку навіть не мріємо.
Я була впевнена, що продаж бабусиної квартири стане порятунком. Бабуся, найдобріша людина, завжди хотіла допомогти мені й Соломії. Вона була душею компанії, оточена друзями, випромінювала тепло й турботу. Навіть у літах хвилювалася, що нам із сестрою доведеться збирати на житло. Її велика трикімнатна квартира, яку вона планувала продати, щоб поділити гроші між нами. Після її смерті це завдання перейшло до батьків. Вони шукали покупця півроку, і я сподівалася, що частина грошей допоможе нам із Тарасом вижити.
Але того вечора, сидячи за столом у батьків, я почула слова, які перевернули мій світ. Вони вирішили не продавати квартиру, а переписати її на Соломію. «Ти все одно витратиш гроші на лікування свекрухи, — сказали вони. — А Соломії потрібне житло, вона сама, їй важливіше». Я завмерла, відчуваючи, як сльози навертаються на очі. Батьки знали, як мені важко — що я не можу купити навіть новий одяг, що ми з Тарасом рахуємо кожну копійку, щоб Наталія могла жити. Але вони вирішили, що я, будучи заміжньою, не потребую допомоги, а Соломія — потребує.
Я намагалася стриматися, але біль виривався назовні. «Чому? — видихнула я. — Ви ж знаєте, як нам тяжко!» Мати подивилася на мене суворо: «Оксано, не будь егоїсткою. Подумай про сестру. Ми прийняли рішення, яке найкраще для всіх». Вони пояснили, що продаж зараз невигідний, що квартира — спогад про бабусю, і Соломії вона потрібніша. Я мовчала, не в силах підібрати слова. Коли Соломія спробувала мене втішити, я встала й пішла, не слухаючи її. Вона говорила, що батьки піклуються про нас обох, що я швидко витрачу гроші, що краще зберегти квартиру. Але її слова лише глибше ранили мене.
Я відчуваю, що мене зрадили. Батьки називають мене егоїсткою, але хіба я винна в тому, що борюся за життя свекрухи? Вони бачать мої труднощі, але обрали сестру, наче я не їхня дочка. Соломія запевняє, що не просила про це, але її співчуття здається мені брехливим. Я не можу говорити ні з нею, ні з батьками — біль занадто великий. Бабусина квартира була моєю надією на полегшення, на шанс вибратися з боргів. Тепер я залишилася ні з чим, а почуття несправедливості роз’їдає мене зсередини.
Кожної ночі я думаю: як вони могли так вчинити? У них двоє дітей, але вони вибрали одну. Я не хочу бути егоїсткою, але не можу пробачити. Бабуся хотіла, щоб ми обидві отримали свою частку, а батьки порушили її волю. Я боюся, що ця образа зруйнує нашу родину, але не знаю, як впоратися з почуттям, що мене позбавили не просто грошей, а частини мого майбутнього. Моя душа кричить від болю, і я не знаю, де знайти сили жити далі, відчуваючи себе непотрібною в очах тих, хто мав би мене підтримати.
