Іванні Василівні виповнилося шістдесят. Кругла дата, важливий ювілей. Вона все життя працювала викладачем в університеті, виховала єдину доньку Ольгу, виростила її чесною, самостійною та, як їй здавалося, мудрою жінкою. Після виходу на пенсію їй стало особливо самотньо — і, як багато жінок її віку, вона почала частіше говорити доньці: «Олю, народи. Час вже. Хочу внуків». Здавалося, нічого страшного — звичайне материнське бажання. Ольга у відповідь лише посміхалася, відмахувалася, а потім раптом… дійсно вирішила подарувати мамі внука.
Андрій, її чоловік, був програмістом — успішним, з хорошими доходами. Ольга теж була не ликом шита: активна, ділова, з характером, завжди у русі. За два роки шлюбу вони встигли відкрити власний інтернет-магазин, закрити його, поїхати автостопом до Європи, побувати на байк-фестивалі, пожити пару місяців у хостелі в Португалії, проїхатись Україною на велосипедах і зустріти Новий рік в кемпінгу. Ольга не носила суконь, не любила косметику та познайомилася з Андрієм на літньому музичному фестивалі десь під Ржищевом, на Дніпрі.
Коли мати знову завела розмову про внуків, Ольга несподівано не заперечила. А незабаром на ювілеї Іванни Василівни пролунав тост, який вона запам’ятала на все життя: «Мамо, ти станеш бабусею!» Сльози на очах, щастя, блиск в очах — усе було. І з того моменту вона почала жити мрією — в’язала пінетки, скуповувала повзунки, в інтернеті читала, які розважальні програми потрібні новонародженим. А Ольга з Андрієм продовжували жити, як раніше — подорожі, зустрічі, виставки, нові проекти. Ольга навіть не збиралася сидіти вдома. Вагітність проходила легко, і вона казала: «Я не хвора, я просто у становищі».
Проблеми почалися на сьомому місяці, коли її не пустили на борт літака в рейсі до Індії. Ольга засмутилася не через чоловіка, який полетів один, а через авіакомпанію. «Жахливий сервіс», — бурчала вона.
Народився хлопчик, якого назвали Левчиком. Світленький, блакитноокий — справжній янгол. Іванна Василівна плакала від щастя. Але радість тривала недовго. Вже в пологовому будинку Ольга заявила: «Годувати грудьми не буду. Нехай не звикає до мене. Я хочу жити своє життя». Вона заздалегідь домовилася з агентством, щоб знайти няню. Але мати подивилася на неї з таким поглядом, що Ольга замовкла. «Няня — тільки через мій труп», — сказала Іванна твердо. Так усе і почалося.
З трьох місяців Левчик став щоденною частиною життя бабусі. Вона їздила до них в квартиру, як на роботу: рано вранці — туди, пізно ввечері — додому. Змінювала підгузки, годувала, купала, вкладала спати. Все заради внука. І одного разу Андрій отримав дзвінок: знайомі продавали будинок у Туреччині за смішною ціною. Шанс. Вони з Ольгою полетіли, залишивши дитину з бабусею «на тиждень».
Пройшов тиждень. Потім місяць. Потім два. Ольга не повернулася. З’явилася майже через рік, коли Левчику виповнився рік. Приїхала, провела з ним два дні і знову зникла — «у справах». На прощання поцілувала сина в маківку і передала бабусі гроші. «Ми повернемося, коли йому буде п’ять. Ти поки найми няню, не мучся».
Але Іванна Василівна відмовилася. Вона не сприймала внука як «тимчасовий тягар». Він став її сенсом життя. Вона вставала з ним, вкладалася поруч, шепотіла казки, навчала першим словам. Так, їй було нелегко. Так, вік. Але ж серце не старіє.
Тепер кожен день вона з ним — на майданчику, на прогулянці, у дитячого лікаря. А Ольга надсилає фотографії з пляжу, серфінг, коктейлі, «нові горизонти» в житті. Тільки от в її горизонтах немає Левчика. Але бабуся впевнена: одного дня він зрозуміє, хто насправді був поруч. І нехай батьки далеко, у нього є людина, яка ніколи не покине.
Тому що внуків не дарують на ювілей. Їх народжують, щоб любити.
