Бабусю проводжали всією родиною.
Не приховуючи, прямо говорили їй, що вона їм набридла, і що нарешті прийшла весна час її відїзду у село до пізньої осені. Онуки були до неї байдужі, невістка не любила, а син постійно їздив у відрядження. Проте й коли повертався, ставлення його до матері не змінювалося, не було кращим за інших членів сімї.
Вона стала тягарем для всіх. Бабуся все розуміла й з останніх сил терпіла, чекала весни як найкращого, єдиного й справжнього порятунку. Весна того року прийшла рано. Часто сиділа біля підїзду, милувалася теплим небом, грілася на сонці. На вигляд як обідраний горобчик: худенька, в старих вбраннях, у зношених валянках, поверх яких натягнуті резинові калоші.
Рідні до неї холодні, але сусіди тепло ставилися: завжди віталися, цікавились її здоровям, допомагали піднятися на пятий поверх. А сусідські хлопчаки навіть носили її торбу із продуктами, коли бачили до магазину.
Бабуся, незважаючи на старість, виконувала всі домашні справи варила, прала, прибирала. Це було її обовязком. Невістка рідко бралась за щось із цього.
Ось сидиш цілий день вдома то й роби тут все! зухвало казала невістка, приходячи з роботи та скидаючи взуття в коридорі.
Онуки з бабусею не розмовляли. А якщо приходили друзі, вона не виходила з кімнати якось онук сказав, що вона ганьбить їх своїм виглядом.
Бабуся ніколи не перечила. Більше мовчала. А ввечері, коли всі засинали, тихо плакала у своїй крихітній кімнатці через таку долю.
На вокзал її відправили на таксі, щоб не тягати бабусю автобусом. Її речей було мало: стара сумка й невеличкий пакунок із лахміттям.
Вона спиралася на паличку і повільно йшла по перону. Присіла біля лавки, чекаючи на потяг, що незабаром прибув. Вона зайшла у вагон і дивилась у вікно добрим, світлим поглядом. Коли потяг рушив, дістала з сумки помяту фотографію, де всі син, онуки й невістка усміхалися. Останнім часом їх усмішки бабуся бачила лише тут. Вона поцілувала фото й акуратно сховала назад.
Зійшовши на станції, тихо рушила в бік села. Хтось підвіз майже до самої хати. Відчинила хвіртку і, по розмоклій від весняних дощів стежці, пішла до рідної хати. Тут все було своє, близьке. Тут вона була потрібна. Хоч старим стінам, перекошеній лавці й похиленому паркану але все чекає на неї.
Село для бабусі це її життя. Тут вона народилась, тут виросли діти, тут помер чоловік. Прожила тут майже півжиття, пережила старшого сина, котрий не дожив до сьогодні.
Бабуся відчинила віконниці, розтопила піч. Сіла біля вікна на лавку, задумалась. Тут колись сиділи її діти, тут за цим столом їли, на цих ліжках спали, по цій підлозі бігали, в ці вікна дивились. В її вухах знову дзвенять дитячі голоси. В ті роки вона була мамою найпотрібнішою, найріднішою.
І тоді сонце так само світило у шибки, багато було весен щасливих, турботливих, проведених у цих стінах. Бабуся усміхнулась привітній сільській весні
***
Вранці вона не прокинулась, залишившись назавжди на своїй землі. На столі багато старих фотографій і одна свіжа, але помята, з усміхненими рідними.
Поки ми живі встигаємо багато: попросити пробачення, подякувати, зізнатися у почуттях. Поки живі, не маємо права відкладати такі речі на завтра. Бо, коли людина піде, вона вже не повернеться, а у серці залишаться такі камені, які нести буде дуже важко.
Жити треба з вірою, правдою, і робити добро від серця, від себе самого. Любити, чекати, цінити почуття інших і памятати тих, хто дав тобі життя та підтримав на твоїй дорозі.
Бабусину смакоту готували разом усією родиною