Батьки мого чоловіка, Тараса, — люди заможні. Живуть у розкішному будинку в центрі Львова, мають пару авто преміум-класу та щороку їздять на відпочинок до Італії. Я ж виросла в звичайній родині з невеличкого містечка під Івано-Франківськом. Коли ми з Тарасом познайомились і зібрались одружуватись, різниця в нашому походженні не мала жодного значення. Були молоді, закохані й планували все будувати своїми руками. Хоча, звісно, не відмовились би від допомоги рідних, якби вони самі запропонували, — розповідає Соломія.
Ми з Тарасом давно мріяли про власну хатину. Набридло мандрувати по орендованим клопактівкам, де то шпалери відлітають, то кран підтікає, а власники лише вичікують, коли ти звалюси геть. Батько Тараса й його матір знали про наші труднощі, але робили вигляд, ніби цього не помічають. В них же явно були гроші — могли б допомогти, якби захотіли. Але бажання, схоже, зникло десь у віллах на Лазуровому узбережжі.
Мої батьки живуть далеко, на Прикарпатті. Заробляють небагато, тому я ніколи й не сподівалась на їхню підтримку. З батьками Тараса ми в одному місті, але після весілля вирішили з ними не селитись — хотіли самостійності. Орендували квартиру, працювали на знос, відмовляли собі у навіть найменших розвагах, аби тільки зібрати на власне гніздечко. Його батьки про це знали, але демонстративно залишались осторонь.
Якось ми приїхали до них у гості. Свекруха, як завжди, почала допитуватись, коли ж стане бабусею. Я наважилась кинути натяк:
— Подумаємо про дитину, коли буде своє житло. Поки навіть на перший внесок грошей немає.
Вона лише співчуваюче ківнула, немов мої слова пролетіли крізь неї, як вітерець через вербу.
Через кілька місяців я дізналась, що вагітна. Ця новина перевернула наше життя з ніг на голову. Ми повідомили батьків Тараса, що чекаємо малюка. Вони були в екстазі, поздоровляли нас, малювали в уяві, як будуть няньчити онука. Я наважилась на відверту розмову і запитала, чи не могли б вони допомогти хоча б з першим внеском за квартиру. Адже для дитини так важливо мати свій захищений куток.
Але свекруха раптом змінилась в обличчі. Холодно відповіла, що в них немає вільних коштів і вони нічим не зможуть підтримати. Це була відверта брехня! Ще вчора свекор хвалився Тарасу, що вони збираються купувати новенький позашляховик. Виходить, на авто — є, а на житло для сина й майбутнього онука — ні.
Я намагалась триматися, але всередині кипіло від образи. Мрія про власні стіни, де ми могли б ростити дитину, розсипалась, як пісок крізь пальці. Змирилась із думкою, що доведеться й далі торочитись в орендованій хаті, де постійно щось ламається. Але допомога прийшла звідкись, звідки я не очікувала.
Ми поїхали до моїх батьків, аби поділитись новиною. Матуся вислухала нас, а потім розповіла про їхнє рішення. Вони з татом вже все обдумали: продадуть свою двокімнатну у місті, щоб дати нам гроші на житло. А самі переїдуть до села, до бабусі, стверджуючи, що їм там буде навіть краще — свіже повітря, город, спокій.
Я намагалась їх відмовити, але вони були тверді, як карпатські скелі. За місяць вони продали квартиру, і ми з Тарасом отримали не лише внесок, а й трохи додатково. Незабаром купили гарну двокімнатну на Винниках. Тепер у нас був свій затишний куточок, де ми могли готуватись до народження малюка.
Зараз ми щасливі й впевнені в завтрашньому дні. Але поведінка батьків Тараса досі не дає мені спокою. Вони поставили нову машину вище за благополуччя власного сина й онука. Це боляче. За всю мою вагітність вони жодного разу не зателефонували, не запитали, як я почуваюсь, чи не потрібна нам допомога. Вони живуть у своєму світі достатку та безтурботності, і, схоже, ми для них просто фон.
Все частіше думаю — нащо дитині такі дідусь і бабуся? Вони показали, що їхні інтереси важливіші за родину. Коли наша дитина з’явиться на світ, я хочу, щоб її оточували лише ті, хто любитиме її по-справжньому. І це точно не будуть люди, для яких чергова блешня на колесах важливіша за посмішку власного онука.
