Батьки мого чоловіка, Тараса, — заможні люди. Вони живуть у великому будинку в центрі Львова, мають кілька автомобілів і часто їздять відпочивати за кордон. Я ж виросла у звичайній родині з невеличкого містечка під Тернополем. Коли ми з Тарасом познайомились і вирішили одружитися, різниця в нашому походженні не мала значення. Ми були молоді, закохані і збиралися будувати життя власними силами. Хоча, звісно, не відмовилися б від допомоги рідних, якби вони її запропонували, — розповідає Соломія.
Ми з Тарасом давно мріяли про власну оселю. Набридло кочувати по орендованих кімнатах, де то шпалери відліплюються, то капає кран, а господарі лише чекають, коли виїдеш. Батьки Тараса знали про наші клопоти, але ніби не помічали їх. У них явно були гроші — вони могли б допомогти, якби захотіли. Але бажання, схоже, не було.
Мої батьки живуть далеко, на Тернопільщині. Їхні доходи скромні, і я ніколи не розраховувала на їхню підтримку. З батьками Тараса ми в одному місті, але після весілля вирішили не жити разом — хотіли бути незалежними. Ми знімали житло, працювали на знос, відмовляли собі у відпустках, щоб збирати на власне. Батьки Тараса знали про це, але обирали дистанцію.
Одного разу ми завітали до них у гості. Свекруха, як завжди, почала розпитувати, коли ж вона стане бабусею. Я наважилася натякнути:
— Ми подумаємо про дитину, коли в нас буде своя оселя. Поки що навіть на перший внесок грошей не вистачає.
Свекруха лише співчутливо похитала головою, не сказавши ні слова. Її погляд був порожнім, ніби мої слова розчинилися у повітрі.
За кілька місяців я дізналася, що вагітна. Ця новина перевернула наше життя. Ми повідомили батьків Тараса, що чекаємо дитину. Вони були в захваті, вітали нас, будували плани, як доглядатимуть онука. Я наважилася на щиру розмову і спитала, чи не могли б вони допомогти хоч з першим внеском. Адже для дитини так важливо рости у своєму будинку.
Але свекруха раптом змінилася в обличчі. Вона холодно відповіла, що в них немає вільних грошей і вони нічим не зможуть підтримати. Це була брехня! Ще вчора свекор хвалився Тарасу, що вони збираються купувати новий позашляховик. Виходить, на авто знайшли кошти, а на житло для сина й майбутнього онука — ні.
Я намагалася тримати себе в руках, але всередині кипіло від образи. Мрія про власну оселю, де ми могли б виховувати дитину, розпадалася на очах. Я змирилася з думкою, що доведеться далі тіснитися у орендованому житлі, де вічно щось ламається. Але допомога прийшла звідти, звідки я найменше очікувала.
Ми поїхали до моїх батьків, щоб розповісти про вагітність. Мати вислухала нас, а потім розкрила своє рішення. Вони з батьком вже все обдумали: вони вирішили продати свою квартиру у місті, щоб допомогти нам із грошима на житло. Самі ж вони планували переїхати до села до бабусі, запевняючи, що там їм буде навіть краще.
Я намагалася їх відмовити, але вони були непохитні. За місяць вони продали квартиру, і ми з Тарасом отримали не лише кошти на перший внесок, а й ще трохи додатково. Незабаром ми купили затишну двокімнатну квартиру на околиці Львова. Тепер у нас було своє гніздечко, де можна було спокійно готуватися до народження дитини.
Зараз ми щасливі й впевнені у майбутньому. Але поведінка батьків Тараса досі не дає мені спокою. Вони поставили нову машину вище за добробут власного сина та онука. Це боляче. За всю мою вагітність вони жодного разу не подзвонили, не запитали, як я почуваюся, не поцікавилися, чи потрібна нам допомога. Вони живуть своїм життям, сповненим достатку, і, здається, ми їм не потрібні.
Я все частіше думаю, що дитині не потрібні такі дідусь і бабуся. Вони показали, що їхні інтереси важливіші за родину. Коли наша дитина з’явиться на світ, я хочу оточити її людьми, які справді любитимуть і піклуватимуться про неї. А це точно не будуть ті, для кого новий авто важливіший за щастя власної родини.
Іноді найбільшу цінність мають не ті, хто має багато, а ті, хто готовий віддати останнє заради близьких.
