Протягом багатьох років я була тихою тінню серед стелажів великої львівської бібліотеки. Мене ніхто не помічав насправді, і так мене влаштовувало або я так думала. Мене звати Ганна Ковальчук, і мені було 32, коли я почала підробляти прибиральницею тут. Мій чоловік Андрій загинув раптово залишивши мене одну з нашою восьмирічною донькою Зоряною. Біль ще стискала горло, але мені не було коли плакати; треба було годувати дитину і сплачувати за житло.
«Це моя мама». Таємниця на десять років перевернула життя відомого львівського бізнесмена Максим Бойко мав усе: статки, повагу, будинок на пагорбах Львова. Він заснував одну з провідних айті-компаній України й двадцять років будував імперію, ставши людиною, що вселяє і страх, і захоплення. Але кожного вечора в його просторому будинку лунав відгомін відсутності: найдорожчі вина чи картини в коридорах не могли затулити ту порожнечу, яку залишила його дружина, Оксана.
Через шість місяців по весіллі Оксана безслідно зникла.
Без записки. Без свідків.
Лише її сукня, перекинута через спинку крісла і кулон із перлиною, що також щез. Слідчі говорили і про втечу, і про злочин. Справа так і не зрушила з місця.
Максим більше не одружувався. Щоранку він долав один і той самий шлях до офісу і незмінно проїжджав через старий район, у якому на розі була пекарня з фотографіями молодят на вітрині. Одна з них його власна висіла там уже десять років угорі праворуч. Сестра пекаря, аматорська фотографиня, зробила ту світлину у найщасливіший день його життя; день, який здавався тепер частиною іншої епохи.
Одного ранку, коли по Львову сіяв дощ, усе змінилося.
Рух зупинився просто навпроти тієї пекарні. Максим машинально подивився у вікно
На тротуарі стояв босоногий хлопчик років десяти, геть мокрий, з розкуйовдженим волоссям і в надто великій сорочці. Він невідривно дивився на фото Максима й Оксани. Потім тихо, але впевнено прошепотів до пекаря, що мив ґанок:
Це моя мама.
Максим завмер.
Він опустив вікно, вдивляючись у хлопця.
Виступаючі скули, лагідний погляд, очі аж надто знайомі, зеленкуваті, як і в Оксани.
Гей, хлопче! крикнув він, у голосі лунав біль. Що ти щойно сказав?
Хлопчик повернувся й подивився прямо в очі.
Це моя мама, спокійно вказав на фото. Вона співала мені колискову щовечора. А тоді зникла. Не повернулася.
Максим вибіг з авто, не зважаючи на дощ. Водій його гукав, але він не чув.
Як тебе звати, сину?
Левко, відповів хлопчина, тремтячи.
Де ти живеш?
Левко опустив очі.
Ніде. То під мостом, то біля залізниці.
Максим мало не заплакав.
Пам’ятаєш щось про свою маму?
Вона любила троянди І носила кулон з білим камінцем, наче перлина.
Максим відчув, як земля йде з-під ніг. Оксана ніколи не знімала той кулон подарунок її матері.
Чи бачив ти свого тата? спитав Максим.
Левко похитав головою.
Ні. Були тільки ми з мамою. Поки вона не зникла.
Пекар вийшов, почувши шум. Максим схвильовано спитав:
Він часто тут буває?
Так, знизав плечима пекар. Підходить, просто дивиться. Ніколи нічого не просить. Стоїть і вдивляється.
Максим скасував зустріч, подзвонивши усього раз. Запросив хлопця в їдальню поруч і замовив найситніший сніданок, який знайшов у меню. Левко їв руками, а Максим уважно ловив кожен його рух, його слово.
Ведмежа-іграшка, якого Левко назвав Мишком.
Квартира з зеленими стінами.
Колискові, яких Максим не чув уже десяток років.
Все ставало на свої місця.
Аналіз ДНК підтвердить те, що і так підказувало серце.
Левко його син.
Але тієї ночі, дивлячись на дощ за вікном, Максим не міг заснути: якщо цей хлопець мій син
Де ж Оксана стільки років?
Чому вона не повернулась?
І хто чи що змусило її лишити все разом із власною дитиною?
Далі буде
У наступному розділі:
Лист у кишені ведмежати Мишка веде у село на Поліссі і містить імя, яке Максим не сподівався почути більше ніколи.
Головний бібліотекар, пан Савчук, був чоловік суворого вигляду та стриманої мови. Він оглянув мене знизу догори і відказав сухо:
Можете починати завтра, але щоб дитина не шуміла. І не показуйте її на очі.
Варіантів не було. Я мовчки погодилась.
У бібліотеці був один забутий куточок, біля старих архівів, з маленькою кімнаткою, де стояло запилене ліжко й перегоріла лампочка. Там ночували ми з Зоряною. Щоночі, поки місто спало, я витирала полиці, натирала довгі столи, виносила кошики, повні паперів і обгорток. Мене не бачили, я була просто та, що прибирає.
А ось Зоряна вона справді бачила. Вона спостерігала за світом, розплющеними очима дитини, котра відкриває новий всесвіт. Кожного ранку вона шепотіла:
Мамо, я буду писати такі книжки, які всі захочуть читати.
Я посміхалася, хоча в серці боліло від того, як обмежене її життя сірими стінами. Я навчила доньку читати на дитячих книжках, знайдених у купах списаної літератури. Вона сиділа на підлозі в обіймах старенької книжки, зникаючи у далеких світах, поки тьмяне світло падало їй на плече.
Коли Зоряні виповнилося дванадцять, я набралась сміливості і попросила у пана Савчука майже неможливе:
Будь ласка, дозволіть доньці займатися у великій читальній залі. Вона обожнює книги. Я відпрацюю додатково, заплачу зі своїх заощаджень.
Відповідь була крижана:
Головна зала для читачів, не для дітей прибиральників.
Я змирилась. Зоряна читала мовчки біля архівів, не нарікаючи жодного разу.
У шістнадцять вона вже писала оповідання й вірші, які перемагали на місцевих конкурсах. Один викладач університету звернув увагу на її талант і сказав:
Ця дівчина має дар. Вона стане голосом для інших.
Саме він допоміг нам оформити стипендію, і зрештою, Зоряна поїхала на літературну програму до Львівського університету.
Коли я принесла цю новину пану Савчуку, його обличчя змінилося.
Зачекайте Та дівчинка, яка завжди ховалась в архівах це твоя донька?
Я кивнула.
Так. Та сама, що виросла, поки я наводила лад у вашій бібліотеці.
Зоряна поїхала навчатися, а я лишилась. Невидима. Але доля готувала несподіваний поворот.
Бібліотека опинилася під загрозою: місто урізало фінансування, відвідувачів майже не лишилося і всі говорили про закриття.
І тут надійшов лист від Зоряни:
Я д-р Зоряна Ковальчук, письменниця й фахівець із літератури. Я допоможу. Я добре знаю міську бібліотеку.
Коли вона зявилася молода, впевнена у собі її ніхто не впізнав. Вона підійшла до пана Савчука і сказала:
Колись ви сказали, що головна зала не для дітей працівників. Сьогодні доля бібліотеки в руках однієї з них.
Чоловік заплакав, сльози котилися по щоках.
Вибач, я не здогадувався
А я знала, лагідно відповіла Зоряна. І прощаю, бо мама навчила мене: слова можуть змінити світ, навіть якщо їх ніхто не чує.
За кілька місяців вона змінила бібліотеку принесла нові книжки, започаткувала літературні гуртки для молоді, організувала культурні заходи. Жодної гривні не взяла у відповідь. Лише залишила мені записку:
Колись ця бібліотека бачила мене тінню. Тепер я тут із піднятою головою не для гордості, а заради всіх матерів, які працюють, щоб їхні діти могли писати свою історію.
З часом Зоряна збудувала для нас невеликий світлий будиночок із приватною бібліотекою. Вона подарувала мені подорожі, показала море, вітер, гори і сонце за межами тих книжок, якими я навчала її мріяти.
Сьогодні я сиджу у відремонтованій читальній залі, споглядаючи, як діти читають уголос під великими вікнами, які вона замовила відновити. І щоразу, коли чую з телеекрана Д-р Зоряна Ковальчук чи бачу її імя на книжковій обкладинці усміхаюся. Колись я була жінкою, що мовчки прибирала.
Тепер я мати тієї, хто повернула історії у наше місто.
