Свекруха мріяла про внука багато років… А тепер не хоче його знати.
Ми з Ігорем разом уже майже десять років. Одружилися з великої любові — нас ніхто не змушував і не підштовхував. Просто так сталося: познайомилися, закохалися, зіграли весілля. Все йшло добре, якби не одне “але” — його мама, Тамара Григорівна. З перших же днів нашого шлюбу вона почала наполегливо повторювати одне й те саме: «Мені потрібні онуки, хочу поняньчити малечу!»
Мені тоді було всього двадцять шість. Я лише починала будувати кар’єру, ми з Ігорем жили в орендованій квартирі в Києві, накопичували на перший внесок за іпотеку, планували ремонт, зміну роботи. Дитина в цьому рівнянні не знаходила місця. Я щиро пояснювала свекрусі: «Ще не час. Ми поки не готові». Але вона, здавалось, і не слухала.
Вона ображалася, влаштовувала сцени, говорила, що я руйную її сина, не даючи йому справжньої сім’ї. За її логікою, якщо жінка не народжує — отже, вона марна. Я тоді довго мовчала, намагалася згладжувати кути, але з кожним місяцем її тиск ставав все агресивнішим. «Даремно ти вийшла за нього, якщо не хочеш дітей. Краще б він одружився на тій дівчині з університету», — чула я знову і знову.
Можливо, вона була б спокійнішою, якби в неї був ще хтось, окрім Ігоря. Але він у неї єдиний син, і всю свою увагу, свою нестримну любов, свій тиск — вона спрямовувала на нас. Ми купили квартиру, влізли в борги, жили під тиском іпотечних платежів, але її це не хвилювало. Їй подавай внука. Зараз. Цієї хвилини.
А потім сталося ще одне: одного разу Ігорю зателефонувала його двоюрідна тітка і, не стримуючи здивування, розповіла, що до неї приїжджала Тамара Григорівна — не просто на чай, а з проханням переписати на неї свою нерухомість. Тітка, звісно, відмовила. Ми з Ігорем зробили вигляд, що нічого не знаємо. Просто замовкли на цю тему. А через два місяці я дізналася, що вагітна.
Ця новина була несподіваною, але щасливою. Ми з чоловіком обійнялися і навіть трохи розчулилися. Довгоочікувана дитина, нарешті. Я думала — ось тепер-то все зміниться. Тепер Тамара Григорівна буде щаслива. Вона ж стільки років цього добивалася, вмовляла, плакала, кричала, звинувачувала. Тепер її мрія здійснилася. Ми запросили її в гості, коли повернулися з пологового з маленьким Артемком на руках. Вона приїхала не сама, а з родичами. Я накрила стіл, одягнула немовля.
А потім почула від неї: «Ну, все, налякала вас — ось і народили. А те, що я інакше не могла, так це ви самі винні». Мені стало зле. Перед усіма вона озвучила цю отруйну фразу з усмішкою. Наче перемогла нас. Наче дитина — це не любов, не дар, а результат тиску.
З того дня щось зламалося. Вона перестала дзвонити. Не цікавилася, як спить малюк, чи їсть, здоровий чи ні. Іноді з ввічливості питала у сина: «Ну, як там Артемко? Не кашляє?» — і все. Ні іграшок, ні пелюшок, ні листівки на перший день народження. Тільки холод і байдужість. А вона ж клялася, що буде найкращою бабусею на світі.
Я не розумію, як можна було стільки років просити, благати, наполягати, а потім — відвернутися. Мій чоловік каже, що це і є її спосіб маніпулювати, що самі винні, що все їй дозволяли. Але я не згідна. Мати, бабуся — не повинна бути такою. Внук — не інструмент тиску і не відповідь на шантаж. Він — людина. Маленька, добра, ні в чому не винна.
Мені боляче дивитися, як мій син росте без любові тієї, яка так кричала про своє «право бути бабусею». Болить від того, що я повірила — колись у нас буде міцна, дружна сім’я, де і моя мама, і його мама будуть разом колисати колиску. А в результаті — колиску колишемо лише ми вдвох.
Тепер я вже не кличу її, не запрошую. Втомилася чекати тепла, якого там немає. Я дала їй шанс. Вона його викреслила. І, напевно, мені пора зробити те ж саме.
