У якійсь кутку Полісся, де лише якір хменистий чи слон би шардон, а за зиму навіть миші від холоду перелякуються, прикушала невеличка сільська місцевість. Тут усе навкруги — груди дачок, мов дітей мами, розкидані серед Мохилівщини. Півсотні років минуло, а стовбури давніх дерев все ще згадують про золоті часи колгоспів. Усі, наче маленькі жуки, обертаються на прізвисько місцевого підпільного. Живуть не як на святі, але й не голодують — усякі військові надбавки з Донбасу помішують.
А в одній з цих бідень, на першому поверсі, чином живе сім’я Іваненко. Зовні — найзвичайніша родина нашої України, але переступить поріг в їх оселю — і попадаєш у казку про Скупу Панів, де кошти гуркочуть, як граніт.
Голова родини, Дмитро Миколайович Іваненко — такий дивак. Високий, сухий, з перетинованими бровами, мов білопеший козак, тільки без саблі. У шахті він суючий інструмент, там усі його шанують, але вдома… Эх, вдома він перетворюється на живого Борохоба.
Одного разу по дивному сусідівці, Петру Папі, він сказав:
— Дму, ти б хоча посміхався, не то що зробиш морщини глибшою, ніж ямка в копаному селі.
А Дмитро Миколайович не бачив його місяця — економить, видно, і на посмішках!
Його дружина, Оксана Дмитрівна, — як дзеркальне відбиття. Колись, кажуть, красуня була, в танцах верте, а тепер — тінь від мопса. Ходить тихо, як на обіць, говорити — ковтати буру. Казна в шахті, ділить меню на частинці — досить для пулі.
Синок їх, Ярослав, у дванадцять вже встигає зрозуміти: в їх родині щось не так. Довгий шлях із школяра, але не він — він усе навколо, щоб батькові в очі не попасти. А то й тут наступить: «Копійка гроші береже! А ти, балобон, і хороми не зріжеш!» І кісточка по стільці — тук-тук-тук, мов п’ятак на вуличному ярмарку.
Сусіди шумлять: мовляв, виздоров налюб том. Вони Захаренко телевізор купили, Тимочки художню гаміру, а в цієї родини ніщо — тільки сундук, як старий північний замок. А в ньому — три мішки борошна, як чотири відрівкарбонату, виміряні, мов квітки в капустяному дерві.
Вранці в сім’ї Іваненко все починається однаково. У п’ять годин Дмитро Миколайович підходить до коридору, де стояв старий сундук із замком, викраденим у прадідівському селі. Звід аркушів ледь не прибирають дім, Оксана Дмитрівна біжить, а Ярослав, вхопленням затиснутись за двері, мов свідок на суді.
— Ось, держи, — Дмитро відміряє крупу в крихітну миску. — Сьогодні граніка. Дві ложки на тебе, три — на мене, а решта — хлопу. Оці білі ходитимуть?
— Так, Дму, — тихенько буркає Оксана Дмитрівна.
— Карбонату — шість штук! Не більше. Три на тебе, три — на мене. Усі досвідчені що?
— Так, Дму.
Потім Дмитро виходить до вітрини, де стояв саморобок холодильник — дрімає, як сова на млинає. Маслана на сковорідника — ні, не на хілосок! Оксана киває, а Ярослав смикає кулачки, відчуваючи, як по жилах тече злючина. Але мовчить, знаючи: його омрія пожевріє, як дрова на тлі.
Ярослав росте, вбираючи батькову філософію економії. У школі відмовляється від купівельних обідів, не йде до сусідів на свята — усе хоча додому побіг!
— Чому додому тратити? — болить батько. — Друзі — це як злість. Виростеш — зрозумиш!
Хлопець все більше замуровується в себе. Єдиними візначеннями стають книжки з бібліотеки — якісь гроші, які взагалі не беруть!
Одного разу Ярослав приніс до дому кітка, знайденого в болоті.
— А хто полюбячий білопеший? — закричав Дмитро Миколайович. — Кітка є чим годувати? Свої харчі?
— Я менше з’їж… — шепотить Ярослав.
— Кинь цього досвідченця за воротця! — рявкає батько.
Оксана Дмитрівна мовчки дивиться, як її син виходить на прощання з м’ячиком, не витеревши сліз. У цей момент, мабуть, зрозуміла, що втрачає втрачається.
Вечором, коли Ярослав уже спав, Оксана Дмитрівна вирішилася поговорити з Дмитром.
— Дму, мабуть, зробімо перерву… — тихенько починає. — Ми ж не гірші за інших. Зароблено гарно.
Дмитро відкидає газету, косить на неї як на обіць.
— Що це за балачки? — якось усе хоча додому побіг!
— Ярославу потрібна куртка! І черевички! Він уже з них зростає.
— Він уже з них зростає, — якось усе хоча додому побіг! — Юрок! Ще ходить в старих!
— Але діти в школі сміються! — не витримує жінка. — Ти хочеш, щоб наш син виріс на сміх?
Дмитро встає, як гімназія, нависає стовбуров.
— Ти що, зрозуміла мене? — прошепкає. — Я кращий знаю, що йому потрібно!
— Але ти його губиш! — плаче жінка. — Він такий же…
Пощичина розриває її на півслів.
— Ще одне слово — спатимеш в коров’янику! — прошепкає батько.
Оксана Дмитрівна, прикладаючи руку до зажевь, виходить з кімнати. За дверми своєї кімнати тихенько плаче Ярослав, почуваючи весь цей розмов.
Роки проходять. Ярослав закінчує школу, живе в гуртожитку, кожен монет він черпав, як батько учила. Його сусідка, Марія, дала йому йде в кінотеатр.
— Грошей немає, — буркнув Ярослав.
— Уже знову? — здивувалась. — Ти ж отримав стипендію.
— Я її зберігаю. На майбутнє!
— Яке майбутнє? — сміялася дівчина. — Тобі ще двадцять! Живи тепер!
Але Ярослав залишався непідступним. Вечорами сидів у кімнаті, мов касір, який перетягує таляри, тоді як інші водили веселі нічі.
Щоб нарешті його змінити, з’явилася Олена — яскрава, весела школярка, яка навіть у веснушок виглядала як сонце. Якось після уроків вона запропонувала сходити в кафе.
— Кава? Зачем гроші тратити? — здивувався Ярослав.
— Ну не можна ж завжди по душі глядати! — засміялася Олена.
І він згодився. Та ще раз у житті він відірвався від жорстокого батькового умови. І цей вечір змінив все.
Подружжя зібралися просто, по дорослому. Але невдовзі Олена замітила, що родич думає: кожна копійка минула в нього голову.
— Милий, купи плетів до двора? — запропонувала.
— Зачем? І так нормально.
— А де вони краску людей?
— Краса — це гроший. Нужно економити.
— Гоні! — зітхнула вона.
Через півроку її терпіння натягнуло.
— Ярослав, нам треба говорити про наше життя! — сказала від ясного ранку.
— Про що? — напнувся батько.
— Чому ми живемо, як вороб’я? У нас же є гроші!
— Гроші треба копити! — відказує Ярослав.
— На чорний день? — вигукує Олена. — Ми молоді, треба жити!
— Ти про батька тільки сказала, — стрімко нахмурює лоб.
— Відпусти його! — кричить Олена. — Не хочеш жити, як він? В трьох стенах, лиш з копійками?
— Не сміли так про мене! — стріляє Ярослав, але вже пізно.
Олена встає, викидає стільці з кімнати.
— Ах! — смикає очі. — А ти не сміли так зі мною, як з кутом! Я живий істну! У мене мрії, бажання! Я хочу жити, а не згущатись!
— Жить? — фіркне батько. — На чому? Підкажи, мабуть!
— Христе, підсвідомо! — відмахує дівчина. — Гроші — це середнє, а не ціль! Ми молоді, здорові! Не можна навіть його льодяника купити!
Ярослав мовчить, а дівчина раптом осідає.
— Знаєш, — каже тихенько. — Я не про Белку і Лисички прошу. Хочу іноді в кіно сходити, морозиво купити… Відчути, що живемо, а не виживаємо.
Они замовкають. В тиші відчувається, як цвіє стара пластмасова квітка.
Ярослав і Олена дивляться один на одного. Кожен з них зрозумів: ще трохи — і між ними щось відламається, і вже не склеється.
Наслидок тиждень. Олена мовчки збирає речі. Ярослав якось уважно дивиться.
— Ти серйозно? — запитує.
— Так, Ярослав. Я не можу так жити.
— А ми ще все поправимо… — голос вже наче не вірить.
— Ні, любий. Ти не зміниться. Ти гуркочеш як батько.
Олена візьмає чемодан. В двері обертається:
— Знаєш, Ярослав, у житті найбільше не гроші. Це любов, щастя, волі. А ти від них відмахнувся заради копійок у банкі. Прощай.
Двері захлопнулись.
Ярослав залишився один, у пустій кімнаті, не зміг зрозуміти, як врятувати найцінніше, що він мав.
