**БАНК ЛЮДИНИ, ЯКОЇ НІХТО НЕ БАЧИВ**
Щоранку, коли перші промені сонця ще ледве торкалися дахів міста, Андрій вставав зі свого невеличкого квартирки в старому, трохи похиленому будинку, що стояв за кілька вулиць від центрального парку. Його поношена куртка з латками на ліктях ніби вбирала світло, навіть не намагаючись його відбити. Він йшов повільно, ледве переставляючи ноги, зі зношеним зошином під пахвою і невеликою полотняною торбинкою, де лежало лише найнеобхідніше: книжка, рука, шматок хліба та домашні коржики, які він спеков напередодні. Годинника в нього не було час, гадав він, був чимось, що не варто відміряти.
У парку він завжди прямував до того самого лавки під старим дубом, корені якого піднімали бруківку, а влітку гілки створювали тінь, ніби обіймаючи сидячих під ним. Ніхто його не помічав. Бігли бігуни, проїжджали велосипедисти, парочки виводили собак на прогулянку, діти гомоніли й гралися, а він просто сидів і дивився, пропускаючи світ повз себе. Він не просив грошей. Не давав порад. Лише спостерігав. І в цьому погляді було щось, що мало хто міг зрозуміти глибоке бажання людського звязку, бажання бути побаченим без умов.
Оцей дід завжди тут, говорили сусіди, похитуючи головами. Мабуть, ще один безхатько, чи може, з розуму зїхав.
Але ж Андрій не був безхатьком. Колись був архітектором, бізнесменом, удівцем, мільйонером. Його життя було повне хмарочосів, нескінченних нарад, контрактів і масок. У нього було все, про що звичайна людина мріє. Але одного дня, після смерті дружини в аварії й усвідомлення, що його досягнення не мають сенсу, він зрікся всього. Продав будинок, закрив справи, позбувся майже всього. Залишив лише зошит, улюблену ручку й кілька речей, що нагадували про любов, яку він колись відчував.
Так він опинився на цій лавці. Спочатку ніхто на нього не дивився. Ніхто не сідав поруч. Ніхто не питав, чи не холодно йому, чи не голодний, чи не хоче поговорити. Андрій не ображався. Він записував у зошит дрібні спостереження: жінку, що читала газету за кафе; чоловіка, який годував голубів сухим хлібом; дітей, що бігали між деревами з безглуздими криками. Кожен жест був для нього цілим світом.
А потім зявилася Софійка. Дівчинка з червоною рюкзаком, великими допитливими очима й вірою у доброту світу. Вона підійшла до лавки й простягнула йому печиво.
Мама каже, щоб я не розмовляла з незнайомцями, сказала вона, але ви не схожі на поганого.
Андрій усміхнувся. Вперше за місяці. Очі, що бачили бізнес, провали й незворотні втрати, засягли згаслим світлом.
Дякую, малесенька, відповів він. Мене звати Андрій.
З того дня Софійка кожного вечора вітала його. Інколи приносила квітку з садка, інколи вигадану історію, а часом просто «привіт», сказаний з чистим серцем. Андрій почав чекати цих зустрічей. Його лавка перестала бути місцем спостереження вона стала місцем зустрічі.
Але одного дня Софійка не зявилася. Ні наступного. Ні ще через день. Андрій, уперше за довгий час схи
