БАНК ЧОЛОВІКА, ЯКОГО НІХТО НЕ БАЧИВ
Щоранку, коли перші промені сонця ще пестили дахи міста, Тарас вставав зі свого невеликого квартирки у старому, трохи похиленому будинку, що стояв за кілька вулиць від центрального парку. Його стара куртка з латками на ліктях наче вбирала світло ранку, наче хотіла злитися з тінями ще сонних дерев. Він ішов повільно, майже волочачи ноги, зі зношеним зошитом під пахвою та невеликою полотняною торбинкою, де лежало лише найнеобхідніше: книга, ручка, шматок хліба та печиво, яке він спеков попереднього вечора. Годинника в нього не було час, думав він, був чимось, що не потребувало відстеження.
Прийшовши до парку, Тарас прямував до свого улюбленого лавки під старим дубом, коріння якого трохи піднімало бруківку, а гілки влітку дарували тінь та прохолоду. Ніхто його не помічав. Бігли бігуни, їхали велосипедисти, гуляли пари з собаками, діти галасували та гралися, а він просто сидів і спостерігав, пропускаючи світ повз себе. Він не просив грошей, не давав порад, не критикував. Просто дивився. І в цьому погляді було щось, що більшість не розуміла глибоке бажання людського звязку, бажання бути побаченим без умов.
Оцей дід завжди тут, говорили деякі сусіди, з сумішшю цікавості та зневаги. Напевно, ще один безхатько, або той, хто втратив розум.
Тарас, звісно, не був безхатьком. Колись він був архітектором, бізнесменом, удівцем, мільйонером. Його життя було позначене хмарочосами, безкінечними нарадами, контрактами та зовнішністю. Він мав усе, що, здавалося, варто бажати. Але одного дня, після смерті дружини в автомобільній аварії та усвідомлення, що ніщо зі створеного ним не мало сенсу, він вирішив залишити все. Продав будинок, закрив справи, позбувся майже всього майна. Залишив лише зошит, улюблену ручку та кілька спогадів, які нагадували, що колись він любив усім серцем.
Так він опинився на цій лавці. Спочатку ніхто не дивився на нього. Ніхто не сідав поруч. Ніхто не питав, чи йому холодно, чи голодно, чи просто хочеться поговорити. Тарас не засмучувався. Щодня, спостерігаючи за людьми, він робив короткі записи у зошиті: жінка, що читала газету за кавою на сусідній лавці; чоловік, який годував голубів сухариком; діти, що бігали серед дерев з безглуздими криками. Кожен людський жест був окремим всесвітом, який Тарас фіксував, немов архітектор людських душ.
Аж поки не зявилася Зоряна. Дівчинка з червоною рюкзаком, великими цікавими очима, яка рухалася з вірою в те, що світ добрий. Вона підійшла до лавки, де сидів Тарас, і простягнула йому печиво.
Мама каже, щоб я не розмовляла з незнайомцями, сказала вона тихим, але твердим голосом. Але ви не схожі на поганого.
Тарас усміхнувся. Це була перша щира посмішка за місяці. Його очі, що бачили бізнес, невдачі та невідворотні втрати, засяяли світлом, яке він вважав згаслим.
Дякую, малесенька, промовив він. Мене звати Тарас.
З того дня Зоряна вітала його щовечора. Інколи приносила квітку зі свого садка, інколи вигадану історію, а інколи просто «привіт», сказаний з чистотою дитини, що не знає брехні. Тарас почав чекати цих зустрічей із тихою радістю. Його лавка перестала бути лише місцем спостереження вона стала місцем зустрічі, хоч ніхто інший про це й не знав.
Дні минали. Одного разу Зоряна не прийшла. І наступного дня теж. Тарас, вперше за довгий час схвильований, підвівся з лавки і зайшов до крамниці на розі, питаючи про неї. Ніхто нічого не знав. Аж поки одна сусідка не сказала, що дівчинка захворіла і лежить у лікарні за кілька кварталів звідти.
Тарас не вагався. Пішов до лікарні повільними, але впевненими кроками, наче кожен крок наближав його до самого себе. Коли прийшов, йому спочатку відмовили у відвідинах. Але потім мати Зоряни побачила його з вікна:
Це ви з лавки?
Він кивнув.
Моя донька постійно про вас розповідає. Заходьте, будь ласка.
Зоряна була блідою, у її очах горів жар, але, побачивши Тараса, вона скрикнула:
Тарасе! Я думала, ви не прийдете.
А він, із тремтячим голосом, відповів:
Я нікуди не пішов.
Наступні дні Тарас проводив у лікарні, читаючи Зоряні казки, вигадуючи історії про чарівні парки, розповідаючи про таємниці, що знають лише старі дерева. Разом вони мандрували у світах, які існували лише у думках тих, хто вірить у магію слів. Іноді Зоряна показувала йому малюнки, створені під час хвороби: замки, річки, говіркі звірі та завжди маленьку лавку під деревом.
Через місяць Зоряна одужала. Повернулася до школи та парку. І тепер її вітав не лише Тарас. Поступово інші ді
