Батьківська любов
Діти це наші найцінніші квіти, часто з усмішкою казала мама. А тато неодмінно додавав, підморгуючи:
На могилі своїх батьків, натякаючи на пустощі, капризи і невгамовний дитячий гамір.
Олеся, трохи втомлена, але абсолютно щаслива, видихає, сідаючи з дітьми у таксі. Соломійці чотири, Маркові півтора. Вони прекрасно відпочили в діда з бабусею: печиво, обійми, казки, і дозволені «трохи більше, ніж дома» радощі.
І Олеся була по-справжньому щаслива цієї поїздки: рідний дім, батьки, сестри, племінники тут усе приймають без жодних умов. Материні вареники, від яких неможливо відмовитись. Ялинка, сяюча вогнями й іграшками, ще з її дитинства. Татові тости: трохи довгі, але обовязково щирі. Подарунки від мами саме ті, що потрібні, з любовю й думкою про кожного.
Мить і Олеся знову відчула себе дитиною. Хотілося просто сказати:
Мамо, тату, дякую, що ви у мене є!
Цього року з Андрієм вони вирішили зробити для батьків Олесі особливий подарунок. Не для галочки, а від щирої вдячності: за щасливе дитинство, за любов і турботу, за довіру й підтримку її вибору, коли батьки прийняли Андрія як рідного сина. За віру в їхню родину, за пораду в кожну важливу мить.
Я завжди мріяв подарувати татові авто, якось тихо зізнався Андрій. Та мій тато цього вже не дочекався.
Після паузи додав впевнено:
Але твоєму ми точно подаруємо!
Олеся лише посміхнулась до чоловіка: у тому погляді і кохання, і шана, і спільне майбутнє.
Як і домовлялися, Олеся приїхала до батьків із дітьми. У руках прозорі коробки з домашніми салатами, мясом і медівниками: все своє, старанно приготовлене. Маленький Марко урочисто простягає бабусі пишний букет троянд більший за самого малюка. Олеся обіймає тата міцно, вбирає знайомий запах дому.
А де ж Андрій? Чому ти сама? занепокоєно питають батьки.
У цю мить задзвонив її телефон.
Це Андрій. Каже, щоб ми не чекали затримується, посміхається Олеся.
Діти вже летять до вітальні. Під великою ошатною ялинкою безліч коробок із підписами «від Святого Миколая». Соломійка, звісно, отримує найбільше: у коробках казкова карета Попелюшки, пара білих коней із золотими гривами, «кришталеві» черевички для самої принцеси. А ще легка сукня з пишною спідницею, довгі рукавички, прикраси, дзеркальце, дитяча косметика, набори для творчості, книжки
Маркові величезний набір з паркінгом: маленькі автівки їздять ліфтом і зїжджають вниз по крутих спіралях. Ще великий динозавр зі світними очима, лук зі стрілами, сухий басейн і мішок різнокольорових кульок, космічний бластер, гори розмальовок для фантазії.
І про Олесю не забули! У маленькій коробці з бантиком золоті сережки з камінчиками, блискучі у світлі ялинки. На столі її улюблений «Мурашник» із горіхами, родзинками й шоколадом, як у дитинстві.
Для Андрія окремі пакунки. Категорично заборонено розпаковувати без зятя.
Олеся з дітьми вручають родині свої подарунки: мамі коробочку справжніх французьких парфумів, татові срібний браслет з цікавим плетінням. Соломійка урочисто виносить портрет діду з бабусею, трохи кумедний, трошки схожий на фоторобот з оголошення, але такий милий, що всі сміються й милуються.
Та головний сюрприз ще попереду!
Минуло з півгодини: тости, подарунки, святковий сміх. Олеся одягає сережки вони засяяли на вуха, підкреслюючи її радість.
Соломійка помічає і питає:
Мамо, ти одягнула сережки, щоб я сказала: ти гарна?
Саме тому, моя принцеско, чесно відповідає Олеся.
Ти дуже гарна! заявляє Соломійка. І я! І тато! І навіть Марко! всі знову сміються.
А де ж наш добрий зять? Час йому вже зявитись!
І ось, нарешті, на подвірї спалахує лампочка, ворота поволі відчиняються у двір плавно вїжджає велика біла автівка з кульками на дзеркалах і на капоті.
Всі разом висипають надвір з радістю, сміхом, обіймами, озираючись на легкий морозець.
Ворота й двір освітила нова автівка, яку виблискують хромовані деталі.
Андрій виходить спокійно, без зайвих слів, і простягає ключі тестю:
Це для вас. Від щирого серця.
І міцно обіймає по-чоловічому, просто, надійно. Тато розгублено усміхається, відступає.
Та ви що, діти Як це слова плутаються, ніби не вірить у таке щастя.
Але його вже проводять, садять за кермо. Він торкається руля, дивиться на панель сяючу, майже як космічний корабель. Усередині пахне новою шкірою і новими дорогами.
Тато витирає очі ті самі, що рідко бачать сльози.
Ну ви, ну й даєте тільки й зміг сказати. Потім обіймає доньку, зятя, онуків і дружину.
Свято вдалося.
Всі щасливі: ці два дні наповнили серця дорослих і малих такою радістю, що хочеться співати. Але все має кінець час їхати.
Зранку Андрій вирушає на роботу. Тесть підвозить його на новенькому авто впевнено, навіть молодше виглядає. Олеся проводжає і серце гріється: подарунок вже живе своїм життям, як треба.
Після обіду Олеся з дітьми замовляє таксі. Валізи вже не такі важкі, як приїздили, та серця повні. Соломійка ще раз обіймає бабусю, Марко махає дідусю, міцно тримаючи машинку «на дорогу».
Олеся з дітьми сідають у таксі. Дорога спокійна, діти втомлені, притулились одне до одного і вже сплять.
Дорогою додому Олеся попросила зупинитись біля маленького магазину біля траси.
Я на хвилинку. Підгузки й водички купити, звертається до водія.
За пять хвилин повертається у машину І серце завмирає.
Дітей немає!
Водій весело балакає з незнайомою молодою жінкою на передньому сидінні.
Що тут відбувається?.. повільно промовляє Олеся.
Жінка повертається:
Це хто? Хто ця пані?
Водій знизує плечима:
Не знаю. А ви хто? Що вам треба?
Ви що, подуріли?! Де мої діти?!
Ах ти лютий! кричить жінка. У тебе ще й діти є?! і починає гамселити його сумкою.
Що ти всіх підряд везеш?! Де діти?! тепер уже кричить Олеся.
Кілька хвилин у салоні реально стояв хаос: крики, звинувачення, махання руками.
І тут задні дверцята відчиняються, нахиляється чоловік і спокійно каже:
Пані, це не ваша машина. Ваша трохи попереду.
Все завмирає. Олеся мовчки хапає валізу, вибігає і стрімко біжить до іншого такого ж авто, що стоїть попереду.
Відчиняє двері.
На задньому сидінні спокійно сплять її діти. Ті самі янголи, які навіть не прокинулись.
Олеся видихає, як після переляку, і сідає.
Поїхали
І тут її пробирає сміх нервовий, але очищуючий, справжній. Водій теж сміється, витирає очі від сліз полегшення: усе скінчилось без біди, зате з історією на все життя.
Олеся дивиться на дітей й розуміє: ми, батьки, у повсякденні лагідні, зморені, інколи незібрані. Але якщо раптом біда у нас прокидаються леви.
Тут нема страху чи вагань. Лиш одне захистити!
Ось така справжня любов.
Тиха, коли все добре, і непереможна, коли йдеться про дітей.
