Батьківське серце. Оповiдання Вдячна за вашу підтримку, вподобайки, щирі відгуки і підписку; окремо велике спасибі від мене та моїх п’яти котиків за донати! Буду дуже рада, якщо ділитиметесь улюбленими оповіданнями у соцмережах — це особливо надихає автора! – Чого це ти зранку похмура? Посміхнись, ходімо снідати! Чоловік сонно зайшов на кухню, нарешті — вихідний. На плиті смажилася яєчня з беконом, а дружина розливала чай. Вона поклала йому на тарілку більшу частину яєчні й шматочок хліба — Їж, бери виделкою! – Я не зрозумів, Наталю, я щось не так зробив? — м’яко спитав Аркадій. – Зробили, обидва… Не так дітей виховали, — Наталя Львівна сіла поруч, почала їсти, але без апетиту. – Дочка й син виросли; ми собі у всьому відмовляли, поки їх ростили, такі вже часи були. Підтримували їх — а нас хто підтримає, хоча б словом? У них вічно якісь проблеми: то життя нецікаве, то грошей не вистачає. І в Свєти, і в Діми — одне ниття. – З чого ти це взяла? Аркадій Іванович доїв яєчню і з насолодою намазував масло на свіжий хліб, а зверху — варення. – Тобі добре, вони ж мені все це пишуть, матері. Діма вчора з сім’єю хотів у боулінг піти — грошей просив до зарплати, а я розсердилась і не дала. Так образився… А перед цим Свєта дзвонила: кар’єра співачки не складається, настрій жахливий. Я вже й не знаю, співати для душі — добре, але й працювати треба! Вона ж хоче тільки співом заробляти, а не виходить. Та ж не всім це дано… Давно пора зрозуміти й на роботу піти. І взагалі — в дитинстві вони з Дімкою так дружили, а тепер ледь спілкуються! Наталя Львівна відсунула остигаючу яєчню й почала пити чай. – Не переймайся ти так, все налагодиться… Ми ж також були молодими — пригадай, — почав заспокоювати Аркадій. – Що ти таке кажеш, Аркашо, це ти пригадай краще! Ми жили скромно й всьому раділи. Дімка народився — щастя. Коляску і ліжечко подруга дала, сестра — пелюшки й повзунки від старшого сина. Усе ношене, але ніби нове: діти ж швидко ростуть. Ми були щасливі! Коли “Жигулі” шістку купили — гордість була страшенна, у дворі під будинком накрив гараж, почувалися багатими! А нашим, бач, якщо за кордоном не були, то й життя немає. Невже ми їх цьому вчили? – Часи такі, Наталя, багато спокус; молоді ще, зрозуміють, почекай. – Ех, тільки щоб не пізно… Усе життя промайне в гонитві за грошима — а вони й не помітять… Ось подивлюся у дзеркало — невже це я, вже бабуся! Та й ти вже дід… Розмову обірвав дзвінок сина Діми. – Знову щось… — Наталя Львівна взяла телефон — і очі її округлилися, вона схопилась з місця: – Аркадію, вдягайся швидше, наш Дімка у лікарню потрапив, сусід його по палаті дзвонив! – Що сталося? — Аркадій Іванович теж схопився, став поспіхом збиратися. – Точно не зрозуміла, кажуть, “болгаркою” руку порізав — диск тріснув… Здається, кисть пришивають, аби все обійшлося, лише б він без кисті не залишився! Хутчіше, поїхали! Обидва вдяглися нашвидкуруч — ще не старі, але вже й не молоді, стривожені батьки. І побігли, все забувши, в лікарню до сина… Поки бігли, Світлана подзвонила: — Мамо, я в обід зайду до вас, добре? — Заходь, доню. Мабуть, ми вже повернемося, — задихано вигукнула Наталя Львівна дочці й, не дослухавши відповідь, побігла за Аркадієм на зупинку… У лікарні їх одразу заспокоїли — руку врятувати вдалося, але поки що до сина не пустять. — Поки не пустите — не підемо, будемо чекати! — Наталя Львівна сіла в холі, Аркадій Іванович — поряд. Раптом у лікарню вбігла Світлана й кинулась до батьків. — Мамо, ну чого ви такі засмучені? Все минулося! Дімка на підробіток залишився: машини ремонтував — диск розвалився, руку порізав, але все зашили, пальці рухаються! У вас вигляд жах якийсь — все добре, справді! — Звідки ти знаєш? — тільки й прохопилася Наталя Львівна. — Ми з Дімкою завжди спілкуємось, і з його дружиною Лєною — теж. І допомагаємо одне одному, чому? — Бо думали, ви взагалі не спілкуєтесь, чому нічого не розповідали? — пояснив Аркадій Львович. — Тату, ви ж завжди такі сильні, все можете здолати — ось і не засмучуємо вас зайвий раз, — усміхнулася Світлана. — І взагалі — ви виглядаєте молодо, ми не втручаємось — щоб ви нарешті для себе пожили… — Ох вже ви й придумали… Я вже думала, що вам зовсім до нас байдуже, — теж усміхнулась Наталя Львівна. — Та що ти, мамо! Ваше покоління — якісь суперстійкі люди. Ми намагаємося бути схожими, але не завжди вдається, та ми дуже стараємося, розумієте? Батьки всміхнулись, очі вже не такі стурбовані. — Мамо, тату, я ж хотіла розповісти — на роботу влаштувалася! А на співи на різні заходи запрошують: то у садочку, а вчора у пансіонаті для літніх людей співала — так аплодували! Одна бабуся навіть заплакала: дочка у неї — відома співачка, а по світу їздить, мама сама живе, жах… Свєта раптом обійняла батьків: — Ми з братом вас дуже любимо, не думайте інакше… Медсестра дозволила ненадовго зайти до сина. Наталя Львівна ледве не розплакалась, та Діма стримано сказав: — Мамо, заспокойся: все вже позаду, не переживайте! Тату, ти ж сам розповідав, як у гаражі, де машина стояла, осине гніздо було: тебе ж тоді так покусали, що в лікарню лягав — ледве вижив! Буває всяке. Як випишусь — приходьте до нас Новий рік святкувати, а то останнім часом нечасто бачимося, добре? Свєта, до речі, хоче з хлопцем своїм вас познайомити, ще не встигла розповісти… Додому Наталя Львівна і Аркадій Іванович поверталися пішки — вирішили трохи пройтися. Не старі, але вже й не молоді батьки. Ох і це ж батьківське серце — завжди болить за дітей. Все здається, що у інших діти як діти, хочеться, щоб свої були кращі, жили правильно й слухалися батьків. А у них — свій шлях, яким би він не був… І наші діти — хороші, бо вони ж — наші діти…

Батьківське серце

Дякую вам щиро за підтримку, вподобайки, небайдужість і добрі коментарі до моїх оповідань, за передплату, а ще безмежно вдячний за донати від мене і моїх пятьох котів.

Поширюйте, будь ласка, ті оповідання, які вам сподобались, у соціальних мережах автору це дуже приємно!

Чому ти зранку така похмура? Навіть не посміхаєшся, давай снідати.

Чоловік зайшов на кухню, потягаючись після сну нарешті вихідний день.

На плиті смажилася яєчня з грудинкою, а дружина вже налила чай. Вона поклала йому на тарілку більше половини яєчні та хліб Їж, Мироне!

Я щось не так зробив, Ганно? лагідно спитав Мирон.

Зробили… Ми з тобою обидва дітей не так виховали, зітхнула Ганна Іванівна, сіла поруч і теж байдуже почала їсти.

Донька і син виросли, ми собі у всьому відмовляли, поки їх виховували були такі часи. Підтримували їх а нас хто підтримає, хоча б словами? В них постійно якісь клопоти: то життя їм здається монотонним, то грошей бракує. І у Соломії, і у Тараса лише одне ниття.

Звідки ти це взяла?

Мирон Степанович уже доїв яєчню і з апетитом намазував масло на ще теплий скибок хліба, а зверху варення.

Тобі добре, а мені ж вони все це пишуть матері. Тарас учора з родиною у боулінг зібрався, грошей до зарплати просив, я розсердилась і не дала. Образився дуже. А Соломія перед цим дзвонила, зі співочою карєрою не складається, тому й настрій поганий. Та це ж вже занадто, подобається співати співай для душі, але працювати теж треба! А вона все хоче співом заробляти не всім це дано, треба вже зрозуміти й іти на роботу. Ще й у дитинстві дружили, а тепер і зовсім перестали спілкуватися!

Ганна Іванівна відсунулась від недоїденої яєчні та почала пити чай маленькими ковтками.

Не переймайся так, все владнається, ми ж теж були молодими пригадай, почав заспокоювати Мирон, але вона тільки роздратувалася ще більше:

Та що ти таке кажеш, Мироне? Це ти пригадай! Ми жили скромно і були щасливі! Тарас народився радість! Візочок і ліжечко подруга віддала, сестра дала сорочечки, пелюшки, повзунки від свого старшого. Все вживане, але як нове діти ж швидко ростуть. Ми були щасливі, а коли купили «Жигулі» шістку, то й узагалі гордість! У дворі гараж поставили відчували себе заможними. А наші?… Якщо не були за кордоном то життя не вдалося. Невже ми їх цьому вчили?

Зараз такі часи, спокус багато, вони молоді, зрозуміють ще, мовив Мирон.

Щоб тільки не пізно було Все у погоні за багатством профукають, а життя ж минає, Мироне Дивлюсь у дзеркало невже це я, вже бабця Та й ти ж дід

Раптом задзвонив телефон дзвонив син, Тарас.

Ну от, знову щось трапилось, Ганна Іванівна взяла телефон, з кожним словом в її очах холонув жах, вона аж підскочила.

Мироне, одягайся, Тараса в лікарню привезли, сусід по палаті телефонує!

Що трапилось? і Мирон Степанович схопився, швидко вдягаючись.

Точно не зрозуміла, болгаркою руку порізав диск розлетівся і розрізав. Кажуть, намагаються долоню пришити, аби тільки все обійшлося, бо як же він без руки залишиться? Поїхали швидше!

Вони похапцем одяглись ще не старі, але вже й не юні батьки з тривожними очима.

І побігли, про все на світі забувши, до лікарні до сина

Дорогою зателефонувала Соломія: Мамо, можна я до вас в обід навідаюсь?

Заходь, доню, ми, певно, вже повернемося, задихано вигукнула Ганна Іванівна і, не дослухавши відповіді, побігла слідом за Мироном на зупинку.

У лікарні їх одразу заспокоїли руку вдалося врятувати, але до сина поки не пустили.

Поки не пустите не піду, буду чекати, твердо сказала Ганна Іванівна, сівши в холі, Мирон Степанович поруч.

Раптом у коридор зайшла Соломія, кинулася до батьків:

Мамо, ну чого ви такі засмучені? Все обійшлося! Тарас учора на підробітку залишився, комусь машину ремонтував, не виходило зняти частину різав болти, вполював руку. До тями прийшов, все зашили, пальці рухаються, мамо, вигляд у вас страхітливий, все минулося!

Звідки ти знаєш? тільки й змогла видихнути Ганна Іванівна.

Ми з Тарасом завжди листуємося й з його дружиною Оленою також. Допомагаємо одне одному, а що?

А ми думали, що ви зовсім не спілкуєтеся, чому нічого не казали? втрутився Мирон Степанович.

Тату, ви ж такі міцні, справжні, все вмієте долати От і не хотіли вас зайвий раз засмучувати, посміхнулась Соломія. І взагалі, ви молодо виглядаєте, тож ми вам і не заважаємо, щоб ви жили трохи для себе.

Ех, придумали ж Я вже думала, що вам до нас байдуже, розсміялася Ганна Іванівна.

Та що ти, мамо! Ваше покоління якісь неймовірно стійкі люди. Ми теж намагаємося бути схожими, але не завжди виходить, тату, дуже стараємось.

Батьки посміхнулися одне одному тривога відступила.

Мамо, тату, я ж хотіла вам сказати мене взяли на роботу. А співати запрошують на різні заходи: то в дитячий садок, то вчора в будинку для людей похилого віку виступала так аплодували! Одна бабуся навіть розплакалась, у неї донька знана співачка, але постійно у розїздах, матір покинула Таке от життя.

Соломія раптом міцно обняла батьків: А ми з братом вас дуже любимо Не думайте по-іншому!

Тут медсестра дозволила зайти до сина на кілька хвилин. Ганна Іванівна ледве не розплакалась, але Тарас спокійно запевнив:

Мамо, заспокойсь, все найгірше вже позаду. Тату, памятаєш, як у нашому гаражі осине гніздо завелося, і тебе так покусали, що ти мало не помер? Всяке трапляється. Як випишусь, приходьте до нас на Новий рік! А то метушні стільки і майже не бачимося Соломія збирається зі своїм хлопцем нас зі всіма познайомити, ще вам не встигла сказати

Додому Ганна Іванівна та Мирон Степанович йшли пішки вирішили прогулятися.

Не такі вже й старі, але вже й не молоді батьки.

Ой, це батьківське серце воно завжди болить за дітей. Завжди здається, що в інших діти як діти, а свої хочеться, щоб були кращими, жили мудро й батьків слухали.

Але в них свій шлях, який би він не був І наші діти все одно найкращі, бо ж вони НАШІ дітиПо дорозі додому вони трималися за руки як колись, у молодості, коли світ здавався простим і добрим. Мирон глянув на Ганну Іванівну устала, але усміхнена. В її очах ще тремтіла тривога, але поруч світилась надія.

Ганно, а може, справді пожити трохи для себе? тихо спитав він.

Та хто ж нам не дає? відповіла вона і вперше за довгий день розсміялася щиро. От тільки серце ніколи не відпустить поки діти сміються, поки всі разом

Вони йшли підвечірньою вуличкою, і їм назустріч бігла пара дітлахів сміялися так, як колись сміялися їхні власні. Мирон обняв дружину і сказав:

Ти знаєш, мені здається, що зараз у нас усе найкраще ще попереду. Просто воно виглядає інакше, ніж ми уявляли.

А на подвірї вже здіймалася бузкова хмарка запаху, і свіже весняне повітря обіцяло новий день. І ці серця досвідчені, сильні, трохи втомлені билися поруч, трішечки швидше, від простого щастя бути разом, чекати дітей у гості й знати: справжня любов вона не мовчить, вона завжди знаходить шлях додому.