З братом ми вже давно дорослі, але батько залишається серцем нашої родини
Хоч ми з братом вже давно самостійні, в кожного своя сім’я, наш 70-річний тато як і раніше займає особливе місце в наших серцях. Він живе сам у невеличкому будинку на околиці міста. Мами вже немає, тому ми з Олегом робимо все, щоб батько не відчував самотності. Мене звуть Тарас, мого брата — Олег. Незважаючи на зайнятість, ми обидва намагаємось бувати в тата регулярно, хоч буденні клопоти й вимагають багато часу.
Я приїжджаю до нього що неділі. Готую йому на кілька днів: борщ, деруни, тушковані овочі, кашу. Він завжди жартує, що у мене виходить краще, ніж у ресторані, хоча я розумію — це його спосіб мене підтримати. Поки страви на плиті, я прибираю в хаті, перевіряю, чи все гаразд. Батька звуть Іван Степанович. Він любить згадувати минуле, розповідає ті самі історії, які я чув десятки разів. Але я все одно слухаю — у цих оповіддях увесь його життєвий шлях, і я люблю бачити, як світяться його очі, коли він згадує.
Олег відвідує тата по середах. Він живе трохи далі, але завжди знаходить час. Брат бере на себе господарські справи: полагодить кран, викосить траву, взимку розчищає сніг. Батько намагається допомагати, але ми з Олегом умовляємо його відпочити. «Ви мене зовсім розпестили», — сміється він. Часто Олег бере із собою свою семирічну доньку Марійку. Вона обожнює дідуся, а він їй відповідає взаємністю: розповідає казки, вчить грати в шахи. Ці миті — справжнє щастя для нього.
Тато у нас енергійний, незважаючи на вік. У нього є город, де він вирощує огірки, помідори, зелень. Каже, що робота на землі тримає його у формі. Любить читати газети, дивитися старі кінофільми. Іноли ми з братом запрошуємо його на прогулянку чи в гості, але частіше він відмовляється: «Мені і вдома добре». Хоч ми знаємо — наші візити для нього важливі. Він ніколи не скаже це прямо, але його усмішка промовляє замість слів.
Ми з Олегом дуже різні, але в одному схожі — безмірно цінуємо батька. Для нас він не просто родич, а взірець. Пам’ятаю, як він вчив нас працювати, бути чесними й поважати людей. Навіть тепер, коли ми самі стали батьками, він залишається для нас авторитетом. Після смерті мати він змінився, став тихішим. Але ми намагаємось заповнити цю порожнечу любов’ю. Іноли думаю, як би вона раділа, побачивши, як ми піклуємося про нього.
Моя дружина Наталка теже любить тата. Часто передає йому домашній хліб чи варення. Батько завжди дякує, жартує, що ми його «зіпсували». У нас з Наталкою двоє дітей, і вони із задоволенням відвідують дідуся. Старший, тринадцятирічний Юрко, допомагає на городі, а молодша, десятирічна Оленка, із захопленням слухає його оповідки. Ці зустрічі об’єднують нас усіх.
Іноли я думаю про те, як швидко минає час. Батько вже не такий жвавий, як колись, але дух у нього міцний. Ми з Олегом твердо вирішили — ніколи не залишимо його одного. Якщо треба буде, візьмемо до себе чи знайдемо помічницю. Але поки він хоче жити самостійно — ми шануємо його вибір. Головне, щоб він знав: ми завжди поруч.
Наші неділі й середи стали традицією. Це не просто турбота про їжу чи порядок — це наш спосіб сказати татові, як він нам дорогий. І коли я бачу його усмішку, коли він обіймає Марійку чи дякує за вечерю, я розумію: такі миті — безцінні. Життя навчило мене цінувати родину, і я вдячний долі за те, що в нас є батько, який досі об’єднує нас усіх.
