Отець-герой
Марія з пакетом продуктів повільно піднімалась сходами на третій поверх і рахувала східці. Так само вони рахували з сином, коли йшли з дитсадка. Денис старанно повторював за нею, а через кілька місяців уже спритно вважав сам. «Як швидко він виріс. Господи, тільки б повернувся, тільки б був живий…» — знову промовила вона, наче молитву.
Поверхом вище грюкнули двері, на сходах залунали швидкі кроки. Марія зупинилась на майданчику між другим і третім поверхом, відійшла вбік.
— Доброго дня, — весело привіталась з нею сусідська чотирнадцятирічна Оленка.
— Оленко, стій! Шапку забула! — гукнула їй згори мати.
Дівчинка неохоче повернулася.
— Тепло ж. Набридла зі своєю шапкою, — пробурчала вона тихо.
Мати збігла вниз, сунула доньці в’язану шапку.
— Ввечері холодно буде. Не затримуйся, чуєш? Щоб після танців одразу додому.
— Гаразд. — Дівчинка взяла шапку і побігла вниз.
— Не гаразд, а шапку надінь, — гукнула їй услід мати.
— Доброго дня, Маріє. З роботи? Ось, бешкетниця, так і хоче піти без шапки, а потім носом хлипатиме, — поскаржилась сусідка.
Вони разом піднімались сходами. Марія знову почала рахувати східці, але сусідка перебила її.
— Як син? Дзвонить?
— Ні, — зітхнула Марія.
— Та так, ростиш дітей, ростиш, потім виростуть, підуть, а ми переживай, чекай на них. А що нам і лишається? За сина страшно, а за доньку ще страшніше. Піде гуляти — і думай, де вона, з ким? А в неї одні танці на думці.
Марія зупинилась біля своєї квартири. Поки діставала з кишені пальто ключі, сусідка сховалась за своїми дверима. Марія увійшла в передпокій і звично глянула на вішалку. Кожного дня із замиранням серця сподівалась, що Денис повернеться. На вішалці тільки її легенька осіння куртка.
Вона поставила пакет на підставку для взуття і почала роздягатися. Колись Денис біг зустрічати її, тут же розповідаючи новини.
— Почекай, дай роздягнутися, — втомлено просила вона його. — Не чіпай пакет, важкий.
Потім він підріс, і вона вже сама кликала його, коли приходила з роботи, просила віднести пакет на кухню, заодно питаючи, як справи в школі.
— Усе добре, — відмахувався він, відносив пакет і тут же йшов у свою кімнату.
Потім закінчив школу, вступив до університету. Тепер, повертаючись з роботи, Марія рідко заставала сина вдома. Все рідше ділився він з нею своїми новинами.
«Може, кота завести? Буде зустрічати, не так важко повертатись додому…» — зітхнула Марія. Кожного разу думала так, приходячи з роботи, і тут же забувала. Нашвидку перекушувала і сідала перед телевізором дивитись новини.
Вона з надією вдивлялася в чоловіків у однаковому камуфляжі. Обличчя наполовину прикриті. Очі різні, але погляд однаковий — втомлений, спокійний, та з надією звернений у камеру. Рідні впізнають, побачать, що живий. Один із них міг бути її сином. Марія вірила, що одразу дізнається його…
Чотири місяці тому
— Денисе, ти вдома? — гукнула вона, увійшовши в квартиру.
— Вдома. — Денис повільно вийшов зі своєї кімнати.
— Чого так рано? — Марія з пакетом пройшла на кухню, Денис поплентався слідом. — Голодний? — Вона поставила пакет на стілець, почала розкладати продукти в холодильник і шафки. Денис сів за стіл.
— Чого мовчиш? Щось трапилось? — Марія завмерла з пачкою сиру в руках.
— Здоровий як бик. Усе гаразд, мам.
Але Марії не сподобався задумливий вигляд сина. Вона поклала сир у холодильник, склала порожній пакет і сховала його у шкаф.
— На сніданок сирники зроблю, — промовила вона, пильно вдивляючись у сина.
— Сідай. — Він кивнув на стілець, з якого вона щойно забрала пакет. Марія послухала, але серце тут же стиснув тривожний холод.
— Ти мене лякаєш. Та що трапилось? Одружитись зібрався?
— Мам, я йду на війну.
— Я-як? — вимовила, наче спіткнулась. — Так одразу? Ти ж в армії не служив…
— Не одразу. Просто не казав. Спочатку навчання, а потім…
— Ні, — Марія заперечливо замотала головою. — Ти тільки закінчив університет, знайшов хорошу роботу… А я? Ти подумав про мене? У мене, крім тебе… Ти не можеш так вчинити зі мною. Чому? Що сталось?
— Війна сталась, мам. Я не можу сидіти осторонь. Я здоровий, сильний чоловік, освіта підходить.
— Ти не чоловік, ти хлопчина. Тобі всього двадцять три…
Вона натрапила на твердий погляд сина й замовкла. В очах задрижали сльози, обличчя сина розплилося. Марія відвела погляд.
— Коли? — великі сльози покотилися по щоках.
— Завтра. Мам, вибач, але я не можу сидіти, коли інші…
Вона схопилася зі стільця, підійшла, пригорнула сина.
— Не відпущу…
— Мам, я так вирішив. — Денис із зусиллям відірвав її руки.
Потім якось заспокоїлись. Довго сиділи, розмовляли. ДениА потім вони сиділи за столом у троє, трималися за руки, і ніби всі ті роки розлуки, усі болі й неправди розтанули у теплі цієї миті, бо тепер, попри все, вони були разом — родина.
