Уяви собі таку ситуацію: твоя донька-підліток вийшла погуляти з друзями у центр Львова. Та, як кожен батько чи мати, я просто не міг не зателефонувати їй десь під вечір, щоб переконатися, що все гаразд. Вона, звісно ж, трохи нервово, але каже: “Так, мамо (або тато), все добре”. Але це “добре” ж ніяк не заспокоює, правда ж? І зовсім не означає, що через якийсь час не з’ясується, що вперше спробувала пиво чи, не дай Боже, щось гірше.
Колись прочитав про цікаву ідею, яку вигадала одна людина на ім’я Борис Федько він був пастором і сам мав підлітка вдома, свою наймолодшу доньку, Соломію. Борис із власного досвіду знав підлітки часто потрапляють у дурнуваті ситуації з ровесниками. Він усе життя довіряв своїй Соломійці, але все ж таки дуже хотів, аби вона не боялася прийти по допомогу, коли щось піде зовсім не так. Тому він і вигадав для сімї маленький секретний код, щось на кшталт сигналу SOS. Ідея у тому, що ця схема дозволяє донці залишити свою гідність перед друзями цілою. Знаєш же, у підлітків важливіше за все не впасти в очах компанії.
Борис придумав цю фішку після того, як відвідав кілька підліткових реабілітаційних центрів. Там він часто питав дітей: “У кого з вас так вже бувало: опинився в ситуації, де тебе щось дуже лякало чи бентежило, але ти піддався натиску однокласників, бо боявся насмішок, і не міг вирватись самотужки?. Знаєш що? Всі руки як один підняли.
А далі, ось як то працювало у Бориса вдома з Соломією. Вона, коли йшла на якусь вечірку у Франківську чи навіть просто з друзями до “Ашан” у Львові, знала: якщо раптом щось не так їй потрібно просто надіслати Х мамі, татові, брату чи сестрі. Хто отримав одразу телефонує Соломійці через кілька хвилин. Розмова мала вигляд приблизно такий:
Привіт, Соломіє, треба щоб я тебе зараз забрала/забрав. Що сталось? Розкажу все одразу. Збирайся, я за 5 хвилин.
Після цього Соломія каже друзям мовляв, у неї сімейні справи, треба терміново йти. І все в очах компанії вона не виглядає як бігунка чи “чудиш”, просто родина кличе. І ти їдеш забирати.
Для підлітка то справжній порятунок є кому довіряти, і навіть страшні тусовки сприймаються спокійніше. А головне батьки ніколи не питають зайвого і не лізуть з докорами-розпитуваннями. Не дай Бог, загнати дітей у глухий кут це так просто втратити контакт. А от підтримати, дати право вибору чути кожен дзвінок чи символічне Х, коли справжньо потрібна поміч ось що на вагу золота. Ініціатива Бориса проста, але надзвичайно мудра.
Отак і живемо: довіра, турбота, і завжди рятувальний круг для своєї кровинки, у будь-якому районі Львова чи Києва, де б вона не була, і за які б гривні не купувалися лимонади і крафтова піца.
