Батько подарував хворій доньці собаку з притулку та поїхав… Коли повернувся – побачив неймовірне!

Батько подарував хворій доньці собаку з притулку, а потім поїхав Коли він повернувся раніше, побачив неймовірне! У кожного, хто дізнається правду, на очі навертаються сльози…
«Тату…» ледве чутно прошепотіла Олеся, ледве повертаючи голову, ніби навіть цей рух коштував їй неймовірних зусиль.
Вона вже чотири довгі місяці лежала у лікарняному ліжку. Хвороба, мов тінь, повзла її тілом, день у день витягуючи з неї життя, залишаючи лише крихітний образ тієї дівчинки, що колись бігала з кімнати в кімнату, сміялася, будувала замки з подушок і вірила у дива.
Я ковтнув, відчуваючи, як щось невидиме, але болюче стискає мене всередині. У той момент, коли вона попросила собаку, її обличчя ніби трохи прояснилося наче іскра надії спалахнула в її очах.
«Звісно, сонечко моє», прошепотів я, намагаючись говорити впевнено. «Ти можеш вибрати будь-яку».
Наступного дня я без вагань пішов у притулок. У великій залі, де в клітках сиділи десятки собак, моє серце раптом завмерло, коли я побачив одну з них. Вона була худа, чорно-біла, а в її очах відбивався цілий світ розумний, глибокий, тривожний і водночас добрий.
«Її звуть Міра», сказала жінка з притулку. «Вона дуже ласкава. Особливо до дітей».
«Вона підійде», кивнув я, дивлячись на собаку. «Вона потрібна моїй доньці».
Коли я приніс Миру додому і обережно заніс у кімнату Олесі, сталося диво. Моя донька вперше за тижні усміхнулася. Справжньою, теплою усмішкою. Обійняла собаку, притиснулася до неї, наче до живої розради, і прошепотіла:
«Вона відчуває, що мені погано… Тату, дякую…»
Та життя, як завжди, не дало нам довго насолоджуватися цим моментом. Через кілька днів мені терміново потрібно було їхати у справах. Відкласти було неможливо все було повязане з роботою та нашим майбутнім. Олесю я залишив на дружину, свою другу дружину, яка обіцяла доглядати за нею.
«Не хвилюйся, ми впораємось», спокійно сказала вона.
Я їхав із важким серцем, але сподівався, що все буде добре. Що Міра буде з нею. Що Олеся не залишиться сама.
Справи закінчилися на два дні раніше. Повернувшись ввечері додому, я почув тишу. Не чув Олесиного сміху, не чув легкого тупотіння її капців по підлозі, не почув, як Міра біжить до нас, як завжди.
Моє серце стиснулося. Передчуття вдарило, мов блискавка.
Я кинувся до кімнати доньки вона була порожня. Лише порожня миска на підлозі та сліди лап, що вели до дверей.
На кухні сиділа дружина. Пила чай. Холодна, мов лід.
«Де Олеся?.. Де собака?!» вирвалося в мене.
«Я продала цю бруднату тварину!» сипнула вона. «Олеся в лікарні. У неї гарячка. А ти з цими блошиками…»
Більше я не слухав.
За годину я був у лікарні. Олеся лежала бліда, зі сльозами на обличчі.
«Тату, вона пішла… я кликала… а її не було… Чому?..»
«Я знайду її, сонечко», прошепотів я, стискаючи її руку. «Обіцяю».
Три дні і дві ночі я не спав. Обїхав усє місто, дзвонив у всі притулки, всі ветклініки, розвішував оголошення, просив допомоги у незнайомців. Віддав би все.
І на четвертий день я знайшов Миру. Вона сиділа в дальньому кутку клітки, притиснувшись до стіни, скулила, ніби знала, що її врятують. Коли я відчинив дверцята, вона кинулася до мене, наче в ній прокинулася вся любов, весь страх, вся надія і тепер вона знала: ми знову разом.
Повернувшись у лікарню, я відніс Миру прямо до Олесі. І вперше за довгі місяці побачив, як у її очах заблимало світло живе, справжнє.
«Ти повернув її… значить, і я можу повернутися, так?.. додому?..»
Минуло два місяці. І сталося диво: Олеся почала одужувати. Повільно, але впевнено. Її обличчя знову стало румяним, рухи впевненішими, голос дзвінкішим. А дружина? Ми розлучилися. Жорстокість не варта ні сімї, ні пробачення.
Тепер ми з Олесею та Мирою живемо новим життям. Справжнім. Повним любові, вірності та світла.
Після виписки з лікарні Олеся майже не відходила від Мири. Разом спали, разом їли, навіть телевізор дивилися вдвох. Міра, здавалося, відчувала кожен Олесин рух: якщо доньці було погано, собака клала мордочку їй на груди й скулила. А коли Олеся була весела Міра скакала по кімнаті, немов щеня.
«Тату, сказала якось Олеся, я тоді майже пішла… Але вона… вона втримала мене. Ніби відганяла хворобу, ніби проганяла її».
Я мовчки кивнув, ще міцніше стиснувши її руку.
Тим часом колишня дружина почала телефонувати. Спочатку звинуваченнями:
«Через собаку ти зруйнував сімю!