Батько трьох дітей не уявляв, що проведе старість у будинку для літніх людей: Наприкінці життя дізнаєшся, як добре виховав дітей.

Віктор Трохимович ніколи не гадав, що його старість пройде в будинку для літніх людей. Лише наприкінці життя зрозумієш, чи добре виховав дітей.

Віктор Трохимович дивився у вікно свого нового притулку — будинку для похилих у маленькому містечку Коростень — і не міг повірити, що доля завела його сюди. За вікном тихо падав сніг, вкриваючи вулиці білою ковдрою, а в душі старого панувала холодна порожнеча. Він, батько трьох дітей, ніколи не уявляв, що зустріне старість самотнім, серед чужих стін. Колись його життя було сповнене світла: затишна хата в центрі міста, кохана дружина Оксана, троє дивовижних дітей, сміх і достаток. Він працював інженером на заводі, мав машину, просторий дім і, найголовніше — родину, якою пишався. Та тепер усе це здавалося далекою мрією.

Віктор і Оксана виростили сина Тараса та двох дочок — Соломію і Олену. Їхній дім завжди був повний тепла, до них тягнулися сусіди, друзі, колеги. Вони старалися дати дітям усе: освіту, любов, віру в добро. Але вісім років тому Оксана пішла з життя, залишивши Віктора з незагоєною раною в серці. Тоді він ще сподівався, що діти стануть його опорою, але час показав, як сильно він помилявся.

З роками Віктор став непотрібним своїм дітям. Тарас, старший син, ще десять років тому поїхав до Польщі на заробітки. Там одружився, зав’язав родину, став успішним архітектором. Раз на рік від нього приходила звістка, іноді він навіть приїжджав, але останнім часом дзвінки рідшали. «Робота, тату, сам розумієш», — казав він, і Віктор кивав, приховуючи біль.

Дочки жили неподалік, у Коростені, але їхнє життя поглинула метушня. У Соломії — чоловік і двоє дітей, у Олени — кар’єра й нескінченні справи. Вони дзвонили раз на місяць, рідко заїжджали, але завжди поспішали: «Тату, вибач, справ не вив’язати». Віктор дивився у вікно, де люди несли додому ялинки та подарунки. 23 грудня. Завтра — Різдво, а ще й його день народження. Перший день народження, який він зустрічав самотнім. Без привітань, без теплих слів. «Я нікому не потрібен», — шепотів він, заплющуючи очі.

Він згадував, як Оксана прикрашала дім святами, як діти сміялися, розгортаючи подарунки. Тоді їхній дім був сповнений життя. Тепер тиша давила, а серце стискувалося від туги. Віктор думав: «Де я помилився? Ми з Оксаною робили все для них, а тепер я тут, як забутий валіза».

Зранку будинок для літніх ожив. Діти й онуки приїжджали за своїми старими, привозили солодощі, сміялися. Віктор сидів у своїй кімнаті, дивлячись на старе сімейне фото. Раптом почувся стук у двері. Він здіякнувся. «Увійти!» — промовив, не вірячи власним вухам.

— З Різдвом, тату! І з днем народження! — лу— почув його голос, від якого в грудях у Віктора щось стиснулося.

Оцініть статтю
ZigZag
Батько трьох дітей не уявляв, що проведе старість у будинку для літніх людей: Наприкінці життя дізнаєшся, як добре виховав дітей.