Дідусь, віддай хату — ти вже своє прожив. Після його слів донька кинула три слова й грюкнула дверима.
Михайло Степанович втратив дружину півроку тому. Разом із нею пішла остання опора в житті. Він продовжував ходити на роботу — не через потребу, а щоб відчувати хоча б якийсь сенс. Робота рятувала його, була точкою опори. У звичній рутині він знаходив потіху, навіть якщо вона була лише тимчасовою. Ввечері все частіше блукав вулицями — просто йшов, не бажаючи повертатися до пустого, холодного дому. Хата без дружини перетворилася на глуху скриньку, де луна його кроків була страшнішою за тишу.
Діти — донька й син — навідували його рідко. А потім і зовсім перестали. Здавалося, що разом із матір’ю зникло все, що ще якось тримало сім’ю разом. Михайло Степанович боявся самотності, але ще більше — думки, що став для власних дітей лише непотрібним старим.
Він все частіше всматривався в обличчя перехожих, шукаючи десь знайомі риси. Дивився, сподіваючись, що хтось зупиниться, привітається, обійме. Але люди проходили повз. І серце боліло дедалі сильніше — коли не від хвороби, то від порожнечі.
А потім прийшла вона — Марічка, його донька. Прийшла не з турботою, не з теплом, а з холодним розрахунком у очах. Її візити завжди були короткими, сухими, і кожного разу зводилися до однієї й тієї ж розмови — про хату. Цього разу вона не тягнула.
— Тату, ну скільки можна? Ти живеш у великій хаті, сам! Це ж безглуздо. Продай її, купи собі однокімнатну. Гроші віддай мені — у нас іпотека, дітям потрібна кімната.
Він мовчав. Руки тремтіли. Слова застряли в горлі.
— Марічко, ти ж розумієш, що це наш з мамою дім. Я не можу просто взяти й… — він не договорив.
Донька різко підвелася.
— Ти вже своє прожив, тату. Подумай хоча б раз про нас, — голос її дзвенів від роздратування.
— А ти подумай, коли знову приїдеш? — спитав він тихо, ледве чутно.
Вона вже була біля дверей. Повернулася й кинула:
— Після твоєї смерті.
Двері грюкнули. Луна цього звуку пройшла по хаті, наче постріл. Михайло Степанович довго сидів у тиші, не маючи сили рухнутися. Потім, зібравшись із духом, набрав номер сина.
— Влад, поговори зі мною. Вона приходила… знову про хату… Я не хочу її продавати, — голос його тремтів.
На тому кінці проводу почувся зітхання.
— Тату, ну а чого ти хочеш? Ти один, хата велика. Якщо чесно, я теж не відмовився б від грошей. Машина стара, хочу нову. Продавай, не жадій.
— А ти коли приїдеш? — із надією перепитав він.
— Якщо продаси хату — приїду.
Він не дослухав. Просто поклав трубку. Взяв з вішалки пальто та вийшов із дому. Вага всередині розпирала груди. Повітря начебто згусло, став важким. Він ішов, не дивлячись по сторонам, доки не знайшов пусту лавку біля ставка. Сів. Схилив голову. Серце билося повільно, з натугою. А потім… просто зупинилося.
Михайло Степанович помер самотнім. Серед дерев, під сірим небом, із телефоном у кишені. Ніхто його не чекав. Не шукав. Не любив. Його серце не витримало не зради — байдужості. Він не був потрібен ні як людина, ні як батько. Лише як власник житла.
А через день у хаті знову грюкнули двері. Прийшла Марічка — із ключами. З очима, повними не сліз, а розрахунків. І Влад — із новою машиною на парковці. У домі пахло пилом і самотністю. А на столі лежало старе фото. Де вони всі разом. Із мамою. Із татом. Щасливі. Колись.
Але щастя, як і любов, зникає, якщо його міряти метрами та квадратними метрами.
