Батько згадав про мене… лише коли почув про спадщину бабусі
Моє життя ніколи не було легким, але найбільший удар прийшов не від сирітства, а від візиту людини, яку я колись називала татом — після п’ятнадцяти років мовчання. І прийшов він не з квітами, не з каяттям. А з вимогою: «Поділи спадок».
Мої батьки розлучилися, коли мені виповнилося чотири. Мати швидко потонула в горілці, суд позбавив її прав, а батько, не знайшовши в собі сили бути справжнім батьком, відвіз мене до своєї матері в глухе село біля Житомира. Сам він жив у місті й з’являвся рідко — раз на півроку, а то й рідше.
Я пішла у сільську школу, навчилась городити, шити на старої машинці, ловити рибу, готувати зілля, варити мед. Життя з бабусею було простим, але щирим. У третьому класі батько приїхав з незнайомою жінкою. Мене вигнали на вулицю. Повернулася — у хаті лише бабуся, сидить у кріслі, очі скляні.
— Де тато? — спитала я.
— Більше не приїде, Марічко, — лише й промовила вона.
І справді, не приїхав. Завів нову сім’ю, забув про доньку. Ми з бабусею жили удвох. Я не сумувала — у мене була вона. Мудра, тиха, сувора та добра. Вона стала для мене усім: матір’ю, батьком, подругою.
Коли я закінчила дев’ятий клас, тітка Оксана, сільська кравець, сказала:
— У тебе руки золоті. Вступай до училища, не марнуй талант у городі.
Я послухалась. Пішла у місто. Вчилася, підробляла, не здавалася. Батько жив буквально за три зупинки від мого гуртожитку — але за чотири роки жодного разу не поцікавився, чи жива я. Я теж не шукала.
Після училища влаштувалася в майстерню, вийшла заміж за Олега. Ми знімали крихітну квартирку, але що п’ятниці їздили в село до бабусі. Вона обожнювала Олега. Раділа, коли дізналася, що я вагітна. Тільки онука свого так і не дочекала…
Коли бабуся померла, світ спорожнів. Потім прийшов нотаріус і повідомив: хата, ділянка, заощадження — це все мені. Я плакала над цим листом. Не через гроші — через пам’ять.
Батько на похорон не приїхав. Ні дзвінка, ні слова. Про смерть матері він дізнався через півроку. Як і про заповіт. І тоді — вперше за п’ятнадцять років — постукав у мої двері.
Я не відразу впізнала цього постарілого чоловіка. Він не став довго водити казанки:
— Нам треба поділити спадок. Мені належить половина.
Я сміялася йому в обличчя. Гірко, голосно:
— Тобі? Половина? Ти ж відмовився від мене й від своєї матері. А тепер згадав? Гроші запахли?
Він оскалився, але Олег став поруч:
— Іди геть. Забирайся добре, або я допоможу.
Батько подав до суду. Та навіть закон був на моєму боці. Він програв, заплатив за витрати, зник знову.
А ми з Олегом відкрили свою кравецьку майстерню. Шили спецодяг — для будівельників, лікарів, заправників. Роботи було досить. Ми жили й будували своє.
Батька я більше не бачила. І не хочу. Бабуся — от хто був мені справжньою родиною. Я вистояла, бо вона колись вирішила: я варта більшого. І я живу так, щоб вона пишалася мною. Десь там, за хмарами…
