Двері Оленка Марічка відкривала не зразу. Стояла в руці з ключами, наче не зрозуміла, чий це дзвінок. Під нею мокре пальто, зонт, що крапає, а на пакеті з молоком порвана ручка. Вечір підходив до кінця, підїзд уже пахнув чиїмось обідком і котом, що лізе до крихт.
За дверима Валентина Григорівна. Шарфик вязаного, лаковані туфлі, чемодан на колесах, у руках пакет з чимось гарячим. Голос у неї наче акторка зі старих радянських кінострічок: підбадьорливий, з ноткою драми.
Світло моє ясне! Приїхала до вас на три дні! З пирогом. Вишневим. Павлик його любить, каже вона, вже стоячи в коридорі, доки Марічка лише видихнула. А чому ти мене не попередила, що код змінили? Я вже зібралася їхати, а потім, з чемоданом назад, ледь-ледь нашла вашого дворника, спитала в нього код.
Марічка мовчить, кивнувши за плече, ніби там щось ще є. Хоча в квартирі тихо. Аж надто тихо.
А Павло? Валентина переобулася, обернулася: у передположі лише один вільний гачок. Ні чоловічої куртки, ні черевиків. Ні його запаху, ні його безладу. Пізніше буде, правда? Підемо вечеряти разом, я ж привезла плов. Петро, батько Павла, під’їде. Він спочатку заїхав до знайомого по справі, треба було терміново. А Сашко? Ще в садочку, мабуть?
Марічка чомусь посміхається коротко, немов хтось дірнув за нитку.
У нього засідання затягнулося.
Аа, ясно. Роботаробота, ну Валентина замовкає. Очі метяться. Надто швидко. Вона помічає: на полиці лише одна чашка. У ванні відкритий шампунь, лише один. На холодильнику дитячі малюнки, а фотографії Павла зникли.
На кухні вона ставить пиріг на стіл, акуратно розпаковує контейнер з пловом, бере Марічку за руку.
Головне, не переживай. Таке буває. Видихни глибоко. Сядемо, поїмо. Тато приїде посмієтеся. Він у нас добряк.
Марічка кивкає. Сідає. Бере тарілку, але не їсть. Чайник закипає, гучно, начебто свариться.
Трохи пізніше вони разом йдуть за Сашком. Валентина несе рукавиці й термос з компотом, Марічка йде мовчки, тримаючи себе за рукав. У ліфті, по дорозі назад, стикаються з сусідкою Людою. Та усміхається, а потім переходить у звичний, швидкий тон:
Марічко, твій колишній знову з тією розфарбованою в магазині? З коляскою? І з дитиною взагалі не розбирається, так?
Валентина стискає губи, не дивиться ні на Марічку, ні на Люду.
Людо лише видихає Марічка.
Та що? Я ж правда кажу. Всі ж усе знають.
Вечором, коли Валентина дістає ковдру зі шкафу і старанно розкладає постіль на дивані, раптом зупиняється. Довго тримає подушку в руках. Потім, не глянувши:
Він пішов? Де мій син? Що сталося?
Марічка стоїть у кухонних дверях. Спина пряма, руки на чайнику.
Три місяці тому. Сказав, що йде на зустріч. І не повернувся.
Куди?
Марічка не відповідає, лише дивиться мимо.
Валентина сідає, кладеться ковдра поруч. На колінах ставить сумку, дістає інший пиріг. Маленький, у пластмасовій формі.
Пекла його спеціально для вас. Він ж казав, що у вас все гаразд Що ви всі на море підете літом Він же
Вона раптом втрачає дихання, ніби довго підймалася по сходах. Марічка підходить, але не торкається, просто ставить поруч чай.
У кімнаті тиша. За вікном гудить старий тролейбус. Марічка стоїть у вікні. Валентина сидить, не рухаючись. У кожної своя тиша.
Двері хлопнули характерним клацанням Петро завжди так їх зачиняв, наче нагадуючи про себе. Увійшов бодро, у куртці з хутряним коміром, з пакетом мандарин з Криму і газетою під пахвом.
Ну, доброго дня, красуні! Ось і моя здоба! Мандарини кримські, солодкі. Як у дитинстві.
Він роззувся, повісив куртку, пройшов на кухню. Там тиша і три погляди. Один втомлений, Марічковий. Другий тривожно прямий, Валентинін. А третій радісний, дитячий: Сашко, почувши голос діда, кинуў печиво і влетів до нього назустріч, схопився за штани, як за дерево, і підняв голову, очі блищать.
Чому мовчите? Петро не зрозумів. Я не вчасно?
Павло почала Валентина, та голос спіткнувся. Вона поглянула на Марічку, ніби просила дозволу.
Павло пішов, сказала Марічка спокійно, ніби сто раз це повторювала. Три місяці тому.
Пакет з мандаринами мяко плюньнув по столу. Газета за ним. Петро сів. Замовк. Довго дивився у вікно, наче шукав там пояснення.
Що ви тут, на ваш погляд, натворили? раптом голосно. Та ти ж його довела, Марічко. Тиснула, кидала, як цвях в дерево. Я його по голосу не впізнавав він додому йшов, немов на каторгу!
Петре, тихо сказала Валентина.
А що, Петре? Що? Все схованоприховано, а тепер здоровенькі! Ти його просто вона розмахнула рукою. Погіршила.
Марічка не відповіла. Тільки взяла чашку, віднесла до мийки. Але не вийшла з кімнати. Стояла спиною, ніби думала йти чи залишатися.
Валентина мовчала. Обличчя поблідніло. Вона піднялась, підійшла до Петра, стисла йому плече. Той реакціонував не відразу.
Він сказав, що у них все добре. Сашко здоровий, Марічка молодець, планують відпочинок. Ти розумієш, що він бреше? її голос розрився. Мені. Матусі.
Петро підняв очі. І вперше не знав, що сказати.
Я я думав він спіткнувся. Він же не дитина. Сам вирішує. Може, у нього хтось
У нього давно хтось, сказала Марічка, не обертаючись. Він живе з нею. З тією, що з роботи. З якою листувався у ванній.
Петро встало, пішов на балкон. Закрив за собою двері. Сигарета запалилася в сутінках, наче маяк. Він не палив перед онуком, а тепер запалив.
Я подзвоню йому, сказала Марічка. Хай сам пояснить.
Валентина нічого не відповіла. Лише закрила очі.
На екрані телефону номер «Павло». Дзвінок. Гудки. Потім голос, втомлений:
Так?
Прийди. Зараз. Тато з мамою тут. Сашко. Потрібно поговорити.
Пауза. Довга. Потім «Добре». І гудки.
Марічка подивилася у вікно. Там, за склом, хтось чистив сніг з доріжок. Біла ніч. Зимова. Беззвучна.
Через двадцять хвилин знову клацнув замок. Павло увійшов мов у чужу квартиру. На ньому був той самий пуховик, з якого Марічка колись дістає жувальні мармеладки і чеки. Волосся трохи розпущене, запах чужих духів майже не відчутний. Він зупинився в порозі.
Всім привіт сказав глухо.
Сашко підбіг, та зупинився на півкроку. Павло незграбно сів, притягнув його до себе.
Привіт, друже. Як ти?
Ти з нами не живеш, сказав Сашко, не звинувачуючи, а фактом.
Павло притиснув його, але очі не підняв.
У кухні повисла тиша. Петро вийшов з балкона, запах диму слідував за ним. Валентина дивилась на сина, ніби бачила його вперше.
Ти ж казав почала вона. Ти казав, що все добре. Що Марічка молодець. Що Сашко щасливий. Ти мене обдурив, Павле?
Я не хотів вас розчаровувати.
А її? Валентина кивнула на Марічку. Ти її не хотів розчаровувати? А може, просто зникнути зручно було?
Петро раптом заговорив, тихо:
Що ж ти свою маму підставив?
Павло сів. Поставив руки на стіл, ніби здавався.
Я не зобовязаний нікого. Ні вам, ні їй. Я пішов, бо не хотів брехати. Я з Марічкою більше не міг. І з вами теж.
Пішов, бо слабко було залишитися і говорити, як чоловік, кинула Валентина. Ти зрадив не лише її. Нас. Себе.
Марічка сиділа в куті. Мовчки. Як ніби тепер їй вже нічого не треба було знати. Вона вже все знала.
Валентина підйшла до сина. Доторкнулася до його плеча. Долоня тремтіла.
Ти був кращим, Павле. Я памятаю тебе іншим.
Він нічого не відповів. Лише закрив очі.
Сашко знову виглянув на кухню. На цей раз не побіг, а просто стояв у дверях і дивився.
Павло підвівся, зробив крок назад, подивився на всіх. Обличчя стало твердим, наче маска застигла. Раптово розвернувся і вийшов, хлопнувши дверима не голосно, та чітко. Як крапка в кінці глави.
Наступило ранок. За вікном промізглий світанок і свіжий сніг на підвіконні. Петро знову читав газету, Сашко їв кашу, Валентина щось перекладала на кухні, а Марічка стояла у вікні.
Марічка випрямилася, голос став рівнішим:
Я можу зібрати техніку, що ви дарували. Мікрохвильову, мультиварку, чайник. Заберіть, якщо хочете. Я все одно хотіла зробити ремонт. Зміни не завадять. Просто здається правильним розчистити все до основи.
Валентина різко повернулася.
Ти з ума зїхала? Ранок тільки розпочався, а ти вже про майно. У нас нема, що діляти. Ми не крахобори. Нам треба вибачитися, а не техніку забирати.
Сашко в цей момент сидів у кімнаті, грав машинками на килимі. Потім виглянув:
Бабусю, а тато прийде?
Валентина подивилась на нього, глибоко вдихнула. Сіла поруч, погладила по голові.
Прийде, Сашку. Але трохи пізніше. Ти хочеш мультик?
Сашко кивнув.
Марічка стояла у дверному прорізі. Ні сліз, ні гніву. Просто якусь внутрішню глухоту, як після довгого шуму коли звуки зникають, а в вухах лишається тиша.
Вона поставила чайник. Він загомонів, як фон на фоні їхнього мовчання. Попереду просто день. Новий, звичайний. Але з відчуттям, що все починається заново.
Пахло мядом і сухим повітрям. Валентина стояла в ванній, мила раковину, повільно, немов медитацію виконувала. Марічка зайшла хотіла взяти рушник, та зупинилася.
Залиш, сказала Валентина, не обертаючись. Я сама.
Марічка не відповіла. Взяла рушник і поклала поруч. Стояла хвилину.
Я не злюсь на вас, сказала нарешті. Я просто втомилася пояснювати, що не винна одна.
Валентина оперлася на край раковини, покотала головою.
А я злюсь. На себе. Що не помічала. Що не хотіла бачити. Я ж думала у вас все.І тоді, усміхнувшись, Марічка зрозуміла, що найважливіше це просте спільне живання за столом.
