Батьки мого чоловіка ніяк не можуть заспокоїтися намагаються звести його назад із колишньою дружиною. “Ти що, не розумієш? У них же є спільний син!”, скаржиться мені моя свекруха.
Я вже три роки як дружина чоловіка, батьки якого досі не змирилися з тим, що їхній син давно розлучився. Минуло вже більше чотирьох років, а вони все намагаються їх примирити. Ми з Володимиром розписалися три роки тому і живемо щасливо.
Моя свекруха вважає, що син поводився нерозсудливо. А тепер він повинен всіма силами відновити стосунки з родиною колишньої дружини заради спільного сина.
Коли я познайомився з Володимиром, він був уже після розлучення. Кажуть, розійшлися за взаємною згодою. Колишня дружина, Марічка, швидко вийшла заміж вдруге. Скоріше за все, її новий чоловік і став причиною розлучення.
Можливо, ми взагалі помилилися, коли розписувалися. Моя мама дуже наполягала, щоб ми оформили шлюб, бо я випадково дізнався, що вона була вагітна. А я і не був закоханий насправді. Просто зустрічався із нею, і все. Якби не та вагітність, і не подумав би одружуватися, так пояснював мені Володимир.
Я не боявся його колишньої. Вирішив спершу добре придивитися до нього. Я зрозумів: до тієї сім’ї у нього вже давно немає почуттів, до колишньої дружини ставиться байдуже. І сама Марічка ним особливо не цікавиться. Вона живе новим життям, порозуміння мають лише щодо сина.
Тільки мама чоловіка не могла пережити таку ситуацію. І батько також. Вони постійно хотіли щось повернути. Наші стосунки їх дратували.
“Ви ще обоє молоді, попереду все життя. Навіщо лізти у чужу родину?”, питала мене свекруха, коли ми залишалися удвох.
Я відповів, що не втручався б, якби Володимир був одружений. Але він вільний чоловік, і я нічого поганого не роблю. Свекруха щось хотіла ще сказати, але Володимир зайшов, і вона замовкла. Тоді я зрозумів, хороших стосунків між нами не буде. Особливо не засмутився.
Одружилися, почали жити разом. Особливого зв’язку із свекрухою не підтримую, окрім свят та сімейних зібрань. Але кожного разу доводиться вислуховувати її зітхання за “рідною” сім’єю сина. Володимир намагається свекруху притримувати, бо йому це все теж неприємно. Але за деякий час усе повторюється по колу.
Про дітей ми не поспішали думати. Я не бачив себе у ролі батька, а у Володимира і так був син. Свекруха цьому щиро раділа.
Коли вони розлучилися, свекруха почала кликати колишню невістку на свята, хвалила її перед усіма, зітхала, яка то була гарна пара. Від неї очікувала якогось кроку.
Колишня невістка була абсолютно байдужа приходила просто так, як гостя. Цю байдужість відчували всі.
Свекруха ж усіма способами намагалася розбурхати в Володимирові ревнощі до Марічки, а у мені до нього. Телефонувала мені й питала, де чоловік, а якщо не знала одразу підозрювала, що у Марічки. Або відправляла Володимира до неї щось передати. Чого тільки не було!
Я без ревнощів, але від цього всього втомився. Якщо поглянути збоку на Володимира й Марічку між ними давно нічого немає і не буде. Але наявність сина не полегшує ситуації. Чоловік регулярно передає колишній алименти, телефонують щодо сина, часом бере малого до нас у гості. Марічка не вимагає нічого зайвого, не ставить бар’єрів у спілкуванні, навпаки поводить себе пристойно. Всі поводяться цивілізовано: не склалося то що ж, тепер кожен має своє життя. І поважають один одного.
Тільки свекруха ніяк не може змиритися. Постійно щось вигадує, плете інтриги. Коли вона вгамує свою завзятість? Коли почне розуміти? Чоловік сподівається, що все минеться, якщо я народжу їй онука. Але я в це не дуже вірюТа я вже зрозумів: не онук змінить ситуацію, а тільки час і прийняття того, що кожен має свій шлях. Одного разу, сидячи за святковим столом, коли свекруха вкотре почала говорити про справжню сімю, Володимир раптом рішуче встав і спокійно, але впевнено сказав:
Мамо, ми з Марічкою пройшли своє. Я вдячний їй за сина, за спільні роки, але життя не зупиняється на минулому. Зараз моя родина це ми з Ірою, і я щасливий. Прошу тебе, більше не випробовуй наші стосунки.
У кімнаті повисла тиша. Марічка злегка посміхнулася, свекор важко видихнув, а свекруха зніяковіла і опустила очі. Вперше за весь час вона нічого не сказала у відповідь.
Того вечора я відчула справжню легкість. За всіма конфліктами, натяками, образами залишилася найголовніша правда: наше щастя у наших власних руках. І я побачила, як навіть найважчі серця можуть танути перед правдою й любовю.
Наступного ранку свекруха подзвонила і вперше запросила мене на каву. Без причини, без претензій просто поговорити. Я зрозуміла: дещо нарешті змінилося. А отже, все й справді буде добре.
