Батьки мого чоловіка й досі не можуть заспокоїтися влаштовують йому “воззєднання” з колишньою дружиною. Ти ж розумієш, у них спільний син! бідкається моя свекруха, не приховуючи тривоги в голосі.
Я дружина чоловіка, чиї батьки вже багато років не хочуть змиритися із тим фактом, що їхній син давно розлучився. Минуло понад чотири роки, а все одно намагаються їх помирити. Ми з Андрієм одружені вже три роки. У нас щасливе життя наче нова весна після довгої зими.
Свекруха вважає, ніби син тоді вчинив нерозумно й поспішно. Вона переконана він зобовязаний будь-як повернутися до родини колишньої дружини. Бо ж у них підростає спільний син.
Коли ми познайомилися з Андрієм, він уже розлучився. Говорив, що це було за згодою сторін. Колишня дружина, Лада, давно вдруге заміжня схоже, її новий обранець і був тією причиною розриву.
Може, ми й справді поквапились із весіллям Моя мама наполягала, щоб це сталось. Лада тоді завагітніла, а Андрій навіть не був закоханим. Просто зустрічався та й усе. Якби не це, ніколи б не одружився, зізнався мені якось чоловік, з сумом глянувши у вікно.
Мене не лякала його колишня. Я хотіла придивитися до нього ближче, і скоро зрозуміла: він зовсім не сумує за старою родиною, до Лади ставиться байдуже. А й вона до нього так само. Зараз у неї інше життя, спілкування лише через сина.
Тільки свекруха не могла сприйняти теперішню ситуацію. Свекор теж. Вони постійно намагалися звязати їхню родину докупи. Мій і Андрія шлюб вони не схвалили.
Ви ще молоді, попереду ціле життя! Чому ти втручаєшся в чужу сімю? допитувалась свекруха, коли залишалися вдвох.
Я спокійно відповіла якби Андрій був одружений, я б не втручалася. А зараз він вільний чоловік. Вона хотіла ще щось сказати, але Андрій увійшов у кімнату, і у вустах її згасли слова. Я зрозуміла: добрих стосунків у нас не буде. Але це мене особливо й не засмутило.
Ми справили весілля й оселилися разом. Я майже не підтримувала звязку зі свекрухою, окрім обовязкових свят. На кожному вона починала свої жалі щодо минулої сімї сина. Андрій намагався її втихомирити, але все повторювалося знову й знову.
Ми не поспішали з дітьми. Я не бачила себе у ролі матері, а в Андрія вже був син. Свекруха цьому дуже раділа.
Після розлучення сина вона взялася до справи: запрошувала Ладу на всі свята, зітхала за ними, наче вони й досі сімя. Хвалила її при кожній нагоді.
Лада абсолютно не була зацікавлена в тому, щоби відновити стосунки спокійно приходила, мовчала, в очах байдужість.
Свекруха намагалася пробудити в Андрієві ревнощі до Лади, а в мені до чоловіка. Дзвонила, питала, де він. Якщо я не знала відразу припускала: з Ладою. Часом і сама відправляла його до неї з тої чи іншої причини. Чого тільки не вигадувала!
Я зовсім не ревную. Але вся ця ситуація вимотує. Якщо подивитись зі сторони на стосунки Андрія з Ладою видно, що між ними вже давно нічого немає й не буде. Але спільна дитина, звісно, ускладнює все. Андрій регулярно перераховує Ладі гривні на дитину, інколи спілкується із сином. Навідують його у нас вдома. Лада не провокує, не вимагає грошей, не заважає спілкуватись із сином. Людина як людина. Всі живуть, кожен своїм життям. Взаємна повага й усе.
Але моя свекруха цього не сприймає. Постійно плете якісь інтриги. Коли вона врешті заспокоїться? Чи вдасться їй колись зрозуміти правду? Андрій сподівається, що все стане на свої місця, коли я подарую їй ще одного онука. Але я в це вже не вірюОдного літнього ранку, коли свіже повітря наповнювало кімнату і сонце лагідно торкалося штор, я відчула незрозумілий спокій. Андрій готував каву, глянув на мене і усміхнувся: «Ми з тобою самі будуємо своє щастя». У цей момент я усвідомила чужа тривога не найде тріщини у нашому домі, допоки між нами довіра й тепло.
Того ж вечора, коли старші знову згадали про «відновлення родини», я впевнено й без образ сказала:
Ми вдячні вам за турботу, але наш шлях ось перед вами. Хай кожна родина буде щасливою по-своєму.
Свекруха вдруге нічого не відповіла, лише мовчки подивилася на сина. А Лада, зустрівшись зі мною поглядом, ледь помітно кивнула як знак миру і вдячності.
Тепер я інколи думаю: можливо, нам усім бракує терпіння, щоб прийняти вибір інших. Але ми з Андрієм навчилися чути одне одного, і цей дар дорожчий за будь-яке минуле. Старе відпустило, і весна нашого життя розквітла по-справжньому.
За кілька місяців я принесла додому маленький сюрприз фотографію з УЗД. Ми зустріли це разом: із радістю, з обіймами, з новою надією. І вже зовсім не хотілося витрачати життя на чужі жалі. Бо наше майбутнє починалося саме тут із нас і для нас.
