Батьки Михайла обрали йому наречену за статусом. А я — залишилася ворогом лише тому, що виросла не в тій родині.
Все почалося ще в далекому дитинстві. Михайло — єдиний син у родині професора та лікаря. Його мати — шановний педіатр, батько — викладач кафедри філософії. Все його життя було розписано за хвилинами: гуртки, секції, книги, репетитори, олімпіади. Він виправдовував усі очікування — був розумним, вихованим, завжди відмінником. Але одна річ не вкладалася у чіткі рамки їхнього світу — наша дружба.
Мене звали Олеся. Я народилася у звичайній, якщо не сказати — злиденній родині. Мати не працювала, а батько трудився на заводі та пив, доки не зник з мого життя назавжди. Попри це, Михайло завжди був поруч. Він допомагав із уроками, захищав від насмішок у дворі, ділився бутербродами у школі, слухав мої дитячі страхи. Ми були нерозлучні, доки доля нас не розвела.
Коли мені виповнилося п’ятнадцять, померла мати. Я потрапила до дитячого будинку, і наш зв’язок перервався. Пізніше я дізналася, що Михайло намагався мене знайти, але батьки переконали його, нібито це я сама відмовилася від спілкування. Він перестав писати, і я довго гадала, що просто стала йому більше не потрібна.
Ми знову зустрілися випадково — на випускних іспитах. Я ледь впізнала в стрункому, впевненому юнакові того хлопчака, з яким колись бігала по подвір’ю. А він одразу зрозумів, хто перед ним. Так, з посмішкою і тремтінням у голосі, ми почали спілкуватися знову. Дружба повернулася, але тепер із новим відтінком.
Михайло запропонував вступати до одного університету. Ми вступили. Вчилися разом, засиджувалися допізна у бібліотеці, гуляли під дощем, і одного разу, під золотим листям, він узяв мою руку і зізнався в коханні. Я заплакала — від щастя.
Через півроку я розповіла йому, що все це час писала йому листи з інтернату. Він був у шоці. Виявилося, його батьки просто не передали їх. Він був у лютості. Його мати запевняла, що хотіла якнайкраще — вберегти його від «брудної минувшини». А для нього ті листи стали доказом зради — не моєї, а їхньої.
Коли він оголосив, що хоче одружитися зі мною після інституту, вдома розгорівся скандал. Батьки вже підшукали йому «відповідну» дівчину — дочку декана, розумну, з заможної родини. А я… залишалася тією самою дівчинкою «з нізвідки». Але Михайло пішов проти волі батьків. Ми почали жити разом у орендованій квартирі. Я дізналася, що вагітна, і з радістю розповіла йому. Він обійняв мене і сказав: «Це буде найщасливіша дитина на світі».
А через кілька днів до нас прийшла його мати. Без привітань, без слів. Лише мовчки поклала на стіл конверт із грішми і прошепотіла:
— Зникни з його життя. Раз і назавжди.
Я мовчала. Він не знав про цей візит. Я не хотіла руйнувати наше кохання. Але коли народився наш син, сталося непоправне.
Мати Михайла з’явилася знову, але вже з іншим «подарунком» — результатами ДНК-тесту. У ньому стверджувалося, що дитина, мовляв, не його. Михайло повірив. Він зібрав речі й пішов, не вислухавши мене. Я стояла з немовлям на руках і не вірила, що ця людина, мій Михайло, міг так легко перекреслити все.
Я продала квартиру, переїхала до іншого міста, вступила до медичного університету. Працювала, вчилася, сама виховувала сина. Ніколи не говорила йому погано про батька, лише казала: «Він колись дуже нас любив». Минали роки.
Я стала військовим лікарем. Мій син виріс. І лише через десять років я зустріла чоловіка, якому знову змогла довіритися. Ми одружилися, у нас народилося ще двоє дітей. Мій чоловік ніколи не ділив їх на «своїх» та «не своїх». Він став батьком і мому першенику. А я — вперше по-справжньому відчула, що значить бути коханою без умов.
Михайло, як я дізналася згодом, лишився звичайним лікарем у невеликій лікарні. Оженився на тій, кого обрали батьки. Дітей у них не було. Ми зіткнулися на медичній конференції — і в його очах я побачила сум, каяття, розгубленість.
Він хотів поговорити. Але я лише посміхнулася, взяла за руку молодшу доньку й пішла далі.
Бо з минулого нове життя не почнеш. А я — вже почала.
І знаєте що? Найбільше мене вражає, що у XXI столітті люди досі ділять інших за статусом, а не за тим, як вони люблять, як піклуються, як віддані. Михайло втратив сім’ю, бо був надто слабкий, щоб стати на заваді між мною та думкою батьків. А я — знайшла свою. Справжню.
