Колись давно, у далекі часи моєї молодості, батьки Михайла обрали йому наречену за статусом. А я — лишилася ворогом лише тому, що виросла не в тій родині.
Моя історія почалася ще у дитинстві. Михайло — єдиний син у родині професора та лікаря. Його мати — шанований педіатр, батько — викладач кафедри філософії. Все його дитинство було розписане за хвилини: гуртки, секції, книги, репетитори, олімпіади. Він виправдовував усі очікування — був розумним, вихованим і завжди відмінником. Та одна річ не вкладалася у суворі рамки їхнього світу — наша дружба.
Мене звали Соломія. Я народилася у звичайній, якщо не сказати — неблагополучній родині. Мати не працювала, а батько трудився на заводі та пив, поки не зник із нашого життя назавжди. Проте Михайло завжди був поруч. Він робив зі мною уроки, захищав від глузувань у дворі, ділився бутербродами в школі та слухав мої дитячі страхи. Ми були нерозлучні, аж поки доля нас не розвела.
Коли мені виповнилося п’ятнадцять, померла мати. Я потрапила до дитбудинку, і наш зв’язок обірвався. Пізніше я дізналася, що Михайло намагався мене знайти, але батьки переконали його, що я сама відмовилася від спілкування. Він перестав писати, і я довго думала, що просто стала йому більше нецікавою.
Ми знову побачилися випадково — на випускних іспитах. Я ледь впізнала впевненого, стрункого юнака того хлопчиська, з яким колись бігала по двору. А він одразу зрозумів, хто перед ним. Так, з усмішкою і тремтінням у голосі, ми почали спілкуватися знову. Дружба повернулася, але цього разу з іншим відтінком.
Михайло запропонував вступати до одного університету. Ми вступили. Вчилися разом, часто засиджувалися в бібліотеці до пізньої ночі, гуляли під дощем, і одного разу, під золотим листям, він узяв мою руку і зізнався у коханні. Я заплакала — від щастя.
Через півроку я розповіла йому, що весь цей час писала йому листи з інтернату. Він був приголомшений. Виявилося, батьки їх просто не передавали. Він скаженів. Його мати запевняла, що хотіли якнайкраще — відгородити його від «брудного минулого». А для нього ці листи стали доказом зради, але не моєї — їхньої.
Коли він оголосив їм, що хоче одружитися зі мною після інституту, вдома розгорівся скандал. Батьки вже підшукали йому «відповідну» дівчину — дочку декана, розумну, із заможної родини. А я… я залишалася тією самою дівчинкою «з нізвідки». Але Михайло пішов проти волі родини. Ми почали жити разом у орендованій квартирі. Я дізналася, що вагітна, і з радістю сказала йому. Він обійняв мене і промовив: «Це буде найщасливіша дитина на світі».
А через кілька днів до нас прийшла його мати. Без вітання, без слів. Лише мовчки поклала на стіл конверт з грошима й прошепотіла:
— Зникни з його життя. Раз і назавжди.
Я мовчала. Він не знав про цей візит. Я не хотіла руйнувати наше кохання. Але коли народився наш син, сталося непоправне.
Мати Михайла з’явилася знову, але вже з іншим «подарунком» — результатами тесту ДНК. У ньому йшлося, що дитина, мовляв, не його. Михайло повірив. Він зібрав речі та пішов, не вислухавши мене. Я стояла з немовлям на руках і не могла повірити, що ця людина, мій Михайло, зміг так легко перекреслити все.
Я продала квартиру, переїхала до іншого міста, поступила до медичного університету. Працювала, вчилася, сама виховувала сина. Ніколи не казала йому погано про батька, лише повторювала: «Він колись дуже нас любив». Минали роки.
Я стала військовим лікарем. Мій син підріс. І лише через десять років я зустріла чоловіка, якому знову змогла довіряти. Ми одружилися, у нас народилося ще двоє дітей. Мій чоловік ніколи не ділив їх на «своїх» і «чужих». Він став батьком і моєму першому синові. А я — вперше справді відчула, що таке бути коханою без умов.
Михайло, як я дізналася пізніше, лишився звичайним лікарем у маленькій лікарні. Одружився з тією, кого обрали батьки. Дітей у них не було. Ми зустрілися на медичній конференції — і в його очах я побачила сум, жаль, розгубленість.
Він хотів поговорити. Але я лише усміхнулася, взяла за руку молодшу доньку та пішла далі.
Бо з минулого нове життя не почнеш. А я — вже почала.
І знаєте що? Найбільше мене вражає, що у ХХІ столітті люди досі ділять інших за статусом, а не за тим, як вони люблять, як піклуються, як вірні. Михайло втратив сім’ю, бо був надто слабкий, щоб стати між мною і думкою своїх батьків. А я — знайшла свою. Справжню.
