Роди та їхня «підтримка»
«Доки тобі не виповниться вісімнадцять, я даватиму тобі гроші — невеликі, на їжу, на одяг, вистачить. А потім — сама, Марічко. Не знаю, як складеться твоє життя, але я не хочу, щоб ти була такою, як ми з батьком», — сказала мені мати, Наталія Михайлівна, з таким виглядом, ніби робить велику ласку. Я стояла, наче приголомшена, не вірячи власним вухам. Невже після мого дня народження я для них чужа? І що значить «такою, як вони»? Я й так не хочу бути схожою на батьків, які, здається, забули, що таке родина. Але ці слова вразили мене глибоко, і досі не відпускають.
Мені шістнадцять, і я завжди знала, що у нас з батьками не ідеальні стосунки. Мама з татом, Василем, живуть своїм життям, а я — своїм. Вони не погані люди, але, м’яко кажучи, не дуже відповідальні. Тато то працює, то сидить вдома, пропадаючи в майстерні з друзями. Мама завжди зайнята — то на базарі торгує, то з сусідками базікає. З дитинства я звикла справлятися сама: готую, прибираю, вчуся на відмінно, щоб вступити до університету. Але я ніколи не думала, що вони так прямо дадуть зрозуміти: після вісімнадцяти я їм непотрібна.
Все почалося минулого тижня, коли я попросила в мами грошей на нові кросівки. Мої старі вже розлізлися, а в школі скоро змагання з бігу, не хочу соромитися. Вона подивилася на мене, ніби на жебрачку, і відрізала: «Марічко, ти вже велика, могла б сама заробити. Я тобі й так даю на їжу». Дає? Це ж кілька сотень на тиждень, яких ледь вистачає на проїзд і булочку у їдальні! Я намагалася пояснити, що кросівки — не розкіш, але вона перебила: «До вісімнадцяти допоможу, а далі — крутися, як знаєш. Ми з батьком тобі не банк». Я ледь не задихнулася від образи. Не банк? А хто ж тоді? Родичі, які мають підтримувати, а не відлічувати дні до «звільнення» від обов’язків?
Я пішла у кімнату та проплакала півночі. Не через кросівки, а через цей холод у її словах. Я завжди намагалася не бути тягарем. Не просила зайвого, не скаржилася, не вимагала модного одягу, як мої однокласниці. Мріяла вступити до університету, знайти роботу, стати самостійною. Але я думала, що у мене є родина, яка буде поруч, навіть якщо спіткнуся. А тепер що? Мама прямо сказала: після вісімнадцяти я сама по собі. І це «не будь, як ми» — що вона мала на увазі? Що я стану такою ж безвідповідальною? Чи що маю забути про родину, як забули вони?
Я спробувала поговорити з татом, сподіваючись на підтримку. Але він лише знизав плечима: «Матуся права. Ми тебе годуємо, одягаємо, а далі — твоя справа». Моя справа? А де ж вони в цьому? Де їхня підтримка, коли я ночами вчуся до іспитів? Де їхня гордість, коли я приношу грамоти? Вони навіть не питають, як мої справи, а тепер ще й цей ультиматум. Ніби мене викреслили з родини заздалегідь.
Я розповіла подрузі. Вона вислухала й сказала: «Марічко, вони просто бояться, що ти сидітимеш у них на шиї. Доведи, що ти краща». Краща? Я й так стараюся! Вчусь, даю репетиторство, заощаджую на ноутбук. Але мені шістнадцять — я не можу за один день стати дорослою і вирішити всі проблеми. І я не хочу нікому нічого доводити. Я хочу, щоб батьки були поруч, щоб могла прийти до них, якщо буде важко. Але вони відміряли мені термін придатності.
Тепер я думаю, що робити. Частина мене хоче піти з дому зараз — зняти кімнату, знайти роботу, показати їм, що справлюся. Але я знаю: це поки неможливо. Є школа, іспити, не можна все кидати. Інша частина хоче пояснити матері, як мені боляче. Але я боюся, що вона знову відмахнеться. І найстрашніше — я почала сумніватися в собі. А раптом я дійсно стану такою, як вони? А раптом не впораюся, і моє життя буде таким самим — без опори, без тепла?
Я вирішила: не дозволю їхнім словам зламати мене. Вчитимуся, працюватиму, будуватиму майбутнє. Але не заради них, а заради себе. Я не хочу бути, як батьки, — не тому, що вони «невдахи», а тому, що вірю в родину, де підтримують, а не ставлять умови. Коли в мене будуть діти, я ніколи не скажу: «Після вісімнадцяти — самі». Я буду з ними, навіть якщо вони помиляться, навіть у тридцять. Бо родина — не банк, який закривається за розкладом.
Поки що я просто переживаю ці слова. Купила кросівки на заощадження — не такі, як хотіла, але все ж. Бігаю вранці під музику і думаю: я впораюся. Не щоб довести батькам, а собі. Але глибоко все одно боляче. Сподіваюся, одного дня вони зрозуміють, що втратили. А я знайду людей, які стануть справжньою родиною — не за кров’ю, а за серцем.
Справжня підтримка не має строку. Іноді найважче — прийняти, що ті, хто мав дарувати любов, не змогли. Але це не означає, що ти недостойний її.
