Слухай, мені якось хочеться тобі розповісти свою історію, бо вона досі мені болить. Я була ще зовсім молодою, коли зустріла того пройдисвіта. Він поводився зі мною як із принцесою, сипав компліментами, був, здавалося, ідеальним чоловіком. Але як тільки отримав, чого хотів, просто зник із мого життя. Наш розрив страшенно мене потряс, але навіть тоді я не уявляла, до чого все призведе. Я була шокована, коли дізналася, що вагітна. Спершу я нікому нічого не сказала. Та коли стало зрозуміло, що довго ховати живіт не вдасться, бо була вже на четвертому місяці, вирішила розказати мамі. Вона ж одразу повідомила татові, і від нього я почула тільки докори й образи.
Злякавшись сорому і розголосу, мої батьки вмовили мене позбутися дитини, хоча це й було небезпечно для мого здоровя. Я не хотіла, але погодилась, а потім ще довго гірко плакала, відчуваючи провину перед своєю ще не народженою дитиною. Досі прошу у Бога пробачення за свій вчинок. Моє життя тоді ніби завмерло. Я просто не хотіла більше жити. Батькам же було байдуже, вони переймались тільки власною репутацією.
Я таки зважилась утекти з дому через два роки це вдалося. Закінчила університет, зробила собі успішну карєру, збудувала життя в Києві, де мала гарну роботу й могла дозволити собі майже все, що хотіла. От тільки одне мені було не під силу купити за будь-які гривні родину. Цю можливість я втратила назавжди: стати мамою вже не могла. Я мала стосунки з чоловіками, деякі навіть пропонували одружитись, але щойно вони дізнавалися про мою безплідність, відходили, навіть нічого не пояснивши. У всьому винні мої батьки: вони позбавили мене права на щастя материнства. Я не могла навіть бачити чи спілкуватися з ними.
Коли у тата стався інфаркт, а мама почала благати допомогти, я просто відмовила. Вони мене зрадили. Щоб хоч якось приглушити докори сумління, я щомісяця переказую їм кошти на картку. Але все одно вважаю: батьки мають бути підтримкою для своїх дітей, а не кидати їх у біді. Мої не розуміли, якої біди вони накоїли своїми вчинками.
