**Захотіла як найкраще**
— Так, я розумію, що вам не обов’язково! Але ж це ваша рідна кров! Невже залишите хлопчика взимку без теплого одягу? Сашку, хіба я тебе так навчала? — наполягала свекруха.
Телефон лежав на столі. Після кількох сімейних сварок Саші дійшло: коли дзвонить його мати, краще відразу вмикати гучний зв’язок і розмовляти з Лідією Семенівною разом. Інакше вона просто рознесе їх поодинці.
— Лідіє Семенівно, ми ж не відмовляємо у допомозі, — заперечила Оксана. — Але якщо вам так важко з Владчиком, віддайте його нам. Марічка не проти, ми вже говорили.
Свекруха мовчала кілька секунд. Мабуть, вираховувала, що вигідніше: позбутися непроханих клопотів чи зберіги важіль контролю над донькою. Переміг другий варіант.
— Та ви навіть не уявляєте, на що намагаєтеся! — зневажливо відповіла Лідія. — У вас і дитини ніколи не було, і кішки теж. Ви ж цілими днями на роботі, хто з ним сидітиме? Чи думаєте, діти самі ростуть, як бур’ян? Дитині потрібні піклування, увага, душевне тепло!
— Я це розумію, — спокійно сказала Оксана. — Але якщо так вийшло, ми б щось придумали, впоралися б. Я б звільнилася. Вважайте, пішла б у декрет замість Марічки.
— Ага, а жити на що будете, багатії?
— Та ви ж самі казали, що я в сім’ю копійки приношу. Якось викрутилися б і без них.
Свекруха стихла. Сашко втомлено зітхнув: Оксана була в їхній сім’ї новенькою, а його самого в цей момент уже нудило від усього цього тиску.
— Ну, зрозуміло. Ставите мені ультиматуми, — нарешті ображено процідила Лідія. — Ну-ну, пробуйте. Ви ще молоді, дурні, не розумієте, у що вплутуєтеся. Я ж хочу вам допомогти, беру все на себе. А ви — уперті. Але знайте: поки ви тут своє «Я» демонструєте, дитина мерзне через тебе.
Після цього вона поклала слухавку. А Оксана сіла поруч, обійняла Сашка і згадала, як усе починалося.
…А спочатку Лідія Семенівна здавалася доброю й гостинною, хоч і впертою жінкою. Вона зустрічала Оксану з посмішкою, навіть коли та ще не була її невісткою. Накривала столи так, що вони тріщали від страв, а коли молоді вирушали додому — наповнювала їхні сумки продуктами.
Вона швидко увійшла в життя Оксани. Дзвонила щодня, питала, чи все гаразд, чи не ображає Сашко, запрошувала в гості. Одного разу навіть допомогла влаштувати маму Оксани до лікарні через знайомих, домовившись про особливий догляд. Оксана була дуже вдячна.
Але помічала й інше. Варто було не підняти трубку чи перервати розмову через спішність — і майбутня свекруха перетворювалася на іншу людину. Після такого вона тижнями не дзвонила першою, спілкувалася зверхньо й явно чекала вибачень.
— Ну зрозуміло, такі всі ділові стали, що я вже й не потрібна, — у такі моменти ображено говорила Лідія.
Тоді Оксана сміялася, намагалася жартувати, але відчувала: ця «турбота» чомусь обтяжує.
У Лідії була ще донька, Марічка. Зовиця теж викликала в Оксани сумнівні почуття. Марічка майже не посміхалася, здригалася від гучних звуків, завжди швидше тікала до кімнати й зачинялася.
— А чим Марічка захоплюється? — запитала Оксана перед святами. — Я вже всю голову зламала — не знаю, що подарувати.
— Та чим там захоплюється, — махнула рукою Лідія. — Днями в телефоні сидить. Їй нічого не цікаво, нічого не подобається. Нероба…
Тоді Оксана остаточно переконалася: між матір’ю й донькою щось не так. Її власна мати ніколи б так не сказала. Вона завжди хвалила доньку й добре знала, що їй подобається.
Згодом Оксана ще більше переконалася, що Лідія недолюблює Марічку. Вона могла посміхатися невістці, а потім різко починала кричати на доньку за погано вимиту миску. Не з тими друзями, не так ходить, не ту музику слухає… І це лише те, що бачила Оксана.
Не дивно, що у вісьмнадцять Марічка швидко вийшла заміж. Не стільки з кохання, скільки з бажання втекти з дому.
— Оце дурниця! — обурювалася тоді Лідія. — Зв’язалася з якимсь недорослим. Думає, її щастя десь там? Та він же її через місяць кине!
Коли Марічка втекла з-під материного крила, вся увага свекрухи переключилася на Оксану й Сашка. Якщо раніше Лідія здавалася невістці неабиякою, хоч і з дивацтвами, тепер Оксана не знала, куди дітися. Нав’язливі поради, несподівані візити, постійні запитання: «Ну коли вже онуки?»
— Оксанко, може, кинеш свою крамничку? Тобі ж там копійки платять, — якось сказала Лідія. — Я б допомогла влаштуватися краще.
Але Оксана вже розуміла: варто погодитися — і станеш вічною боржницею. Невдячною, бо Лідія чекатиме повної покори.
— Ні, дякую, мені подобається на своєму місці, — відповіла вона.
Лідія надулася й від
