— Доброго ранку, — проворкотіла Оксана колегам, заходячи в кабінет і звалюючись на своє робоче місце, вмикаючи комп’ютер.
— Доброго ранку, — відповіли Соломія й Мар’яна, переглянувшись і здивовано знизуючи плечима.
Зазвичай балакуча та миролюбна Оксана мовчала, сиділа похмура, як сьогоднішнє небо за вікном — низькі сірі хмари, мряка. У кабінеті стояла тиша, але незабаром Соломія, яка не могла довго терпіти мовчання, запропонувала:
— Дівчатка, може, кавки? Зараз приготую, — і, підвівшись із місця, пройшла за ширму, де стояв невеликий столик з кавомашиною, чашками, вазочкою з цукерками та іншими дрібницями.
— Давай, — підтримала Мар’яна. Оксана мовчала.
У кабінеті їх троє. Оксана заміжня, син, тридцять років. Соломія теж у шлюбі, двоє дітей, їй тридцять шість. Мар’яна ще не виходила заміж, але живе з хлопцем, їй двадцять сім.
Найжвавіша з них — Соломія, чи то через вік, чи то просто характер, але всі ініціативи йшли від неї, а решта підхоплювали.
Вона вийшла з-за ширми з підносом, де стояли три чашки кави. Підійшла до Оксани, та мовчки взяла чашку, подякувавши кивком, а Мар’яна промовила:
— Дякую, Соломіє, ти у нас головна по господарству…
Обидві засміялися, а Оксана ледве посміхнулася.
Першою не витримала Соломія.
— Оксано, що сталося? Годі мовчати, а то я вже ніяково почуваюся — раптом ти на нас образилася.
— Та ні, Соломіє, за що? Просто дома напруга, — відповіла вона.
— Зі Степаном посварилися? — здивовано спитала Мар’яна, адже колеги знали, що в них дружна сім’я й сварок майже не буває, принаймні Оксана ніколи не скаржилася на чоловіка.
— Швидше, не вдома, а з ріднею.
— А-а-а, знову твоя Тетяна дістає? Та годі звертати увагу, — порадили колеги.
— Як не звертати, якщо живемо в одному дворі. Не знімати ж через неї квартиру, коли у нас гарний власний дім. Степан мій якось ігнорує, і його брат Олесь норм, але Тетяна — це щось… У мене вже кипить… Вчора все їй вилила, тепер навіть не знаю, як жити поруч будемо.
Коли Оксана вийшла заміж за Степана, його батько добудував двір поряд із своїм. Після весілля молодята одразу заселилися туди, бо в батьківському домі жив старший брат Олесь із дружиною Тетяною та маленькою донькою. Обидва будинки — зручні, міцні. Батько працював прорабом у будконторі, тому матеріали йому діставалися дешевше.
Але минув лише тиждень після весілля молодшого сина, як сталося лихо — у ДТП загинули батьки Степана й Олеся. З того часу брати жили поруч, у одному дворі.
Спочатку було нормально. Майже одночасно Оксана й Тетяна народили дітей — Оксана сина, а Тетяна доньку. Все йшло паралельно.
— Степу, як же добре, що ми живемо поруч із твоїм братом, — раділа Оксана.
— Нормально, — відповів стриманіший чоловік.
Коли діти підросли, жінки вийшли на роботу. Все було спокійно, але з часом Оксана зрозуміла, що вони з Тетяною — різні. Ну що ж, усі люди різні, у кожного свій норов.
Оксана з чоловіком ніколи не сварилися, а з дому Олеся часто лунали крики, лайка — Тетяна показувала характер. Все їй було мало, усе не так.
— Знову Тетянка розходилася, — говорив Степан, — не дуже пощастило Олесю.
Оксана — тиха й мирна. Вони з Тетяною — дві протилежності.
— Я спокійна людина, — казала вона. — Не люблю галасливих тусовок. Для мене найцінніше — сім’я. Це цілий світ, мені не нудно з чоловіком і сином. Люблю тишу й спокій, до речі, Степан такий самий. У цьому нам пощастило — повне взаєморозуміння.
Так воно й було. Оксана зростала в любові й гармонії. Батьки ніколи не сварилися, тому в неї таке бачення родини.
Але Тетяна — інша. Гучна, наївно вважала, що всі мають жити “купою”.
— Люблю, коли всі разом, — твердила вона. — Так і треба: постійно збиратися. Ми ж одна сім’я.
Оксана розуміла це інакше.
— У глобальному сенсі — так, родичі. Але моя сім’я — чоловік і син.
Чоловік підтримував її. Але Оксану дратувало таке ставлення Тетяни. Кожна сім’я живе окремо, але спокою від неї немає.
До того ж вона вважала себе господинею всього двору, хоч кожній сім’ї належить своя половина. Як старша невістка вона поставила себе над усе. Оксана з першого дня підкорилася, і тепер нічого не змінити.
Вихована Оксана ніколи не зайде до дому Олеся без дозволу. Постукає, зателефонує, почекає.
А от Тетяна звикла вриватися до них без стуку й попередження, що розлюВрешті-решт Оксана глибоко зітхнула, усміхнулася колегам і сказала: “Дякую, дівчата, зараз мені легше — просто знатиму, що в мене є вибір, і це вже половина перемоги”.
