— Доброго ранку, — пробуркотіла Оксана, заходячи до офісу й важко опускаючись у своє крісло. Ввімкнула комп’ютер, відвела погляд у вікно, де низькі хмари зливались із сирим небом, навіть не глянувши на колег.
— Доброго, — відгукнулись Марія і Настя, переглянулися й пожали плечима. Зазвичай сонячна й балакуча Оксана, чия доброзичливість була приказкою в їхньому відділі, мовчала, стиснувши губи. Здавалося, що разом із дощем за вікном у її душу наче влилася та сама сірість.
У їхньому кабінеті працювали троє: Оксана, тридцятирічна мати сина, заміжня, врівноважена й акуратна; Марія — старша, тридцять шість, двоє дітей, енергійна і жвава; та Настя — наймолодша, двадцять сім, живе з хлопцем, заміж не виходила. Марія, як і належить старшій, завжди ініціювала перерви й розмови.
— Дівчата, може, кавки? — не витримала вона мовчання й підвелась, направляючись до куточка з кавомашиною. — Зараз буде.
— Давай, — підтримала Настя. Оксана мовчала.
За пару хвилин Марія повернулася з підносом, на якому стояли три чашки. Роздала всім. Оксана кивнула мовчки, не показавши вдячності ні поглядом, ні жестом. Настя намагалася розрядити атмосферу:
— Дякую, Маріє! Ти у нас господиня року.
Вони з Марією посміхнулися, а Оксана ледве помітно усміхнулася. Марія, не в змозі більше терпіти, зітхнула:
— Оксано, ну скажи, що сталося? А то я вже думаю — може, ми тебе образили?
— Та ні, що ти, — похитала головою Оксана, — просто вдома тяжко. Навіть не вдома… з родичами.
— Знову Катерина? — нахмурилася Настя. — Слухай, скільки можна… Не звертай уваги, чесно. Тримати таке в собі — шкодить.
— А як не звертати, якщо ми буквально живемо стіна до стіни. Два будинки на одній ділянці. Андрій мій, як завжди, робить вигляд, що не помічає. А його брат Ігор — нормальний, спокійний. А ось Катя… Це просто катастрофа. Учора я не витримала. Вилила їй усе, що накипіло. Тепер сама не знаю, як далі поряд жити.
Коли Оксана вийшла заміж за Андрія, його батько збудував два однакові будинки в подвір’ї: один — старшому синові Ігорю, другий — молодшому Андрію. Після весілля Оксана й Андрій оселилися в своєму домі, поруч — Ігор із дружиною Катериною. Але минуло лише кілька днів після урочистостей, як вдарило лихо: у автокатастрофі загинули батьки Андрія й Ігоря. Брати залишилися самі, в одному подвір’ї, зі своїми сім’ями.
Спочатку все йшло добре. Майже одночасно обидві дружини народили дітей. Здавалося, життя тече паралельно, в злагоді. Але поступово Оксана почала відчувати, наскільки вона й Катерина різні.
Катерина — вибухова, галаслива, завжди чимось незадоволена. Оксана — навпаки: тиха, любить спокій, домашній затишок, самітність на кухні під музику й аромат ранкової кави. Андрій — теж спокійний, врівноважений. У цьому вони ідеально підходили одне одному.
— Я ніколи не любила галасливі компанії. Моя сім’я — це мій світ, — ділилася Оксана з колегами. — Мені добре з чоловіком і сином, нам не треба зайвих людей.
А ось Катерина вважала інакше.
— Ми всі одна сім’я, і мусимо триматися разом. Що це за відокремленість? — твердила вона.
Але якби все обмежувалося лише розмовами… Катерина з самого початку поводилася так, ніби вона — господиня всього подвір’я. Вважала свою територію майже спільною власністю, лізла в справи Оксани й Андрія без дозволу. Могла вдертися до хати, не постукавши, навіть коли Оксана годувала або вкладала дитину спати.
— Ой, я думала, ти вже встала! Ну ладно, не заважаю! — і клацала дверима.
У вихідні, коли Оксана прокидалася раніше, щоб насолодитися ранковою кавою наодинці, Катерина з’являлася біля вікна, ніби за годинником:
— Каву п’єш? І мені налий, я зараз! — і вже за хвилину сиділа в неї на кухні.
— Іноді я просто хочу побути сама… — казала Оксана чоловікові. — А вона наче спеціально руйнує мій спокій.
Але сказати прямо — не дозволяла совість. Виховання. Хоча й Ігор, чоловік Катерини, не раз зауважував їй:
— Катю, залиш Андрія з Оксаною у спокої. Ти б сама не витримала, якби до тебе так влазили.
Одного вечора, після важкого тижня, Оксана замовила додому суші. Маленьке свято — син закінчив чверть на п’ятірки. Тільки вона вийшла з хати забрати замовлення, як Катерина вилетіла з сусіднього будинку:
— Суші?! Ви замовили суші і мені не сказали?! Чому завжди мовчиш?! — і висипала на неї потік докорів і образ.
Оксана здивувалася, Андрій спробував заспокоїти ситуацію, але Катерина влаштувала сцену на все подвір’я. Ігор забрав дружину додому, але крики ще довго лунали з-за стіни. Оксана зачинила за собою дверВона закрила за собою двері й уперше відчула, що має право на власний спокій — без криків, без чужих правил, просто жити так, як хоче вона сама.
