БЕЗ ДУШІ
Квітослава Василівна поверталася додому повільно, як у в’язких туманах, немов налита павутинами вечірньої вологи. Вона саме повернулась від перукаря адже навіть у шістдесят вісім не відмовляла собі в маленьких приємностях життя: нова зачіска, акуратний манікюр, дзвінкі фарби лаку під лампами. Ці дрібнички наповнювали її буденність дивними енергіями, піднімали тонус, розганяли сірість днів.
Квітусю, до тебе якась родичка заходила. Я сказав, що ти повернешся пізніше. Вона обіцяла навідатись ще, мовив її чоловік Юрій.
А хто вона така? Родичів у мене ніби вже не лишилося. Мабуть, сьома вода на компоті приїхала щось випросити. Сказав би краще, що поїхала я аж у Карпати за небокрай, нарікала Квітослава.
Та ні, чого ж так? Не годиться озиватись брехнею. Я впевнений, вона з твого роду висока, статна, як твоя покійна мама, нехай спочиває з миром. Не здається, що про щось проситиме. Жінка інтелігентна, гарнісінько вдягнена, намагався вгамувати її Юрій.
Минуло із сорок абстрактних хвилин, і дверний дзвінок стривожив повітря. Квітослава сама відчинила і справді: подібна до матері, у дорогому пальті, чоботах, при рукавичках, у вухах мерехтіли крихітні діаманти у сережках. На коштовностях Квітослава розумілася, як на власній тіні.
Вона покликала незнайомку за стіл, де вже блищали яблука й горіхи у вазі.
Познайомимось, раз вже такі рідні. Я Квітослава, без по-батькові, бачу, ми з вами майже ровесниці. Це мій чоловік Юрій. А ти мені по якій лінії рідня? спитала господиня.
Жінка помітно затулившись, трохи почервоніла.
Я Гануся Гануся Володимирівна. Мені нещодавно виповнилося пятдесят саме дванадцятого червня. Не нагадує тобі ця дата нічого?
Квітослава зблідла.
Бачу, ти згадала… Так, я твоя донька. Мені від тебе нічого не треба, тільки побачити свою справжню матір. Я всю молодість жила мовби на чужій землі, не могла зрозуміти чому мене не любила мама? Її вже нема вісім років. Тільки тато оберігав, але його не стало недавно, всього два місяці. Наостанок він і розповів про тебе. Просив вибачення, як зможеш, говорила Гануся, ховаючи голос у тріпотінні рук.
Я нічого не розумію У тебе є донька? перепитав приголомшений Юрій.
Виходить, є. Потім розкажу, відказала Квітослава.
То ти донька. Добре! Побачила? Якщо думаєш, я почну просити прощення ні, не буду. Моя вина тут відсутня. Сподіваюсь, батечко тобі все встиг оповісти? Якщо розраховуєш пробудити материнські почуття помиляєшся, не пробудиш, пробач, твердо мовила Квітослава.
Можна я ще раз прийду? Я живу тут у передмісті, маємо двоповерховий дім, приїжджайте з чоловіком, звикнете до думки, що я є. Я привезла фото твого онука й правнучки, може, захочеш поглянути? соромязливо попросила Гануся.
Ні. Не хочу. Не приїжджай. Забудь про мене. Прощай, живо відповіла Квітослава.
Юрій викликав Гануся таксі за кількасот гривень і вийшов провести її. Коли повернувся, Квітослава вже склала посуд, сиділа перед телевізором у мутному сяйві світла.
От у тебе витримка! Могла б полки водити. Невже в тебе немає зовсім душі? Я й раніше здогадувався, що ти холодна й безсердечна, але такого не очікував, сказав він.
Ми познайомились, коли мені було двадцять вісім, так? Але душу мені витерли набагато раніше
Я дівчина з села, все життя мріяла вирватися до міста. Вчилася з усіх краще, єдина з класу вступила до університету.
Було мені сімнадцять, коли я зустріла Володимира. Любила його несамовито, а він був на дванадцять років старший мене це не тривожило. Після мого голодного дитинства, життя у Львові здавалось казкою. Стипендії не вистачало ні на що, весь час хотілося їсти. Тому я з радістю погоджувалася йти з ним у кавярню, на морозиво справжня злива малих радощів.
Він мені нічого не обіцяв, але я вірила якщо така любов, то неодмінно покличе мене заміж.
Якось увечері запросив на дачу. Я погодилась без вагань. Була впевнена тепер усе сталося, і він мій навіки. За кілька вечорів дача стала місцем таємної магії. А незабаром я зрозуміла ми “надружили”, я чекаю дитину.
Я йому сказала. Він зрадів без міри. Знала, що скоро буде видно, сама спитала коли весілля? Вже вісімнадцять виповнилось, можна подавати заяву до РАЦСу.
А я хіба обіцяв тобі одружитися? відповів Володимир питанням на питання.
Не обіцяв. І не одружуся. Я вже маю жінку холодно мовив він.
А як же дитина? А як же я?
А з тобою що? Ти молода, здорова, можна ліпити скульптуру, як дівчина з веслом. Візьмеш академічну відпустку, поки не видно ще навчайся. А потім моя жінка забере тебе до нас.
Ніяк не вдається нам дитину народити може, через різницю в віці з жінкою. Коли народиш ми заберемо дитину. Як це уладнається не твоя справа. Я не останній на місці у міськраді, а моя жінка заввідділенням міської лікарні. Тому про дитину не думай, після родів відіпочинеш і назад в університет. Ще й заплатимо тобі гривень
Тоді про сурогатне материнство не знали. Мабуть, була я перша сурогатна мати тоді. Що ж мала я робити? Вертатися до села, ганьбити сімю?
Жила до родів у їхньому будинку. Володимирова жінка до мене майже не заходила, може, ревнувала. Доньку я народила вдома, акушерка приїхала все по честі. Годувати грудьми не дозволили, дівчинку забрали одразу. Більше її не бачила. Через тиждень мене ввічливо проводили. Володимир дав грошей.
Повернулася до університету, потім на завод. Дали кімнату у сімейному гуртожитку. Спочатку працювала майстром, згодом старшим фахівцем ОТК.
Друзів мала багато, а заміж ніхто не кликав, поки ти не зявився. Було вже двадцять вісім, не дуже й хотіла, але треба.
Далі ти знаєш. Добре ми з тобою прожили: тричі машину міняли, у хаті повна чаша, дача цвіте, відпочивали щороку. Наш завод у буремні девяності вистояв, бо прилади для тракторів виробляють тільки у нашому цеху. Решта так, для вигляду. Завод й досі обплетений колючкою і сторожовими вежами.
На пенсію пільгову вийшли. Все маємо. Дітей нема і не треба. Як гляну, які зараз діти скінчила свою сповідь Квітослава.
Погано ми з тобою прожили. Я тебе любив, все життя намагався твоє серце зігріти не зміг. Хай вже, дітей не було, але ж ти ні котенятка, ні песика не пожаліла. Сестра просила допомогти племінниці ти й пожити не пустила.
Ось приїхала дочка, а ти? Твоя кров! Якби ми були молодші розлучився б, а тепер уже пізно. З тобою холодно, дуже холодно, відповів розгніваний Юрій.
Квітослава аж затремтіла, чоловік ніколи так не говорив.
Всю її рівну, безтурботну буденність порушила ця Гануся.
Юрій перебрався на дачу вже багато років живе там. Серед замислених кущів, під грушею три собаки, колись підібрані цуценята. Скільки там котів невідомо.
Дома зявляється рідко. Квітослава знає: частенько їздить до доньки Гануся, всіх там обжив, у правнучці душі не чує.
Завжди був трохи дивакуватим, хай живе як хоче, думає Квітослава.
Їй так і не спало на думку ближче познайомитися з дочкою, онуком та правнучкою.
Вона їздить сама на море відпочиває, набирається сил, і почуває себе як завжди, дивно, відсторонено, добре.
