Без долі не буває щастя
Та як ти могла таке вчинити, дурненька! Хто ж тебе тепер з дитиною на руках схоче? Як ти її роститимеш?! Не думай, що я тобі допомагатиму! Я й так тебе виростила, тепер ще й твоє ярмо тягнути?! Збирай речі й геть з мого дому, щоб я тебе більше не бачила!
Марічка мовчки слухала крики тітки Оксани, опустивши очі до підлоги. Остання надія, що рідна людина дозволить хоч трохи перепочити, щезала на її очах.
Якби жила мама
Батька вона й не знала, а мама померла пятнадцять років тому на пішохідному переході її збив пяний водій. Соцслужби вже думали везти Марічку до дитбудинку, коли зявилась далека родичка, троюрідна сестра матері, і забрала дівчину до себе. Власний дім, непоганий заробіток документи оформили без проблем.
Жили на краю невеликого містечка на півдні України, де влітку спека, а взимку дощі й мряка. Дівчина не знала голоду була вдягнена, навчена працювати ще малою: у селі завжди роботи вистачає і на обійсті, і на городі, і з худобою. Можливо, не вистачало материнської теплоти, та кому до того було діло?
Навчалась добре. Після школи вступила до педагогічного університету. Студентські роки промайнули швидко, і ось із дипломом Марічка повернулась у рідне містечко. Та цього разу на серці у неї було тяжко.
Щезай! Більше я тебе бачити не хочу!
Тітко Оксано, та хоч
Я сказала геть!
Дівчина узяла валізу й вийшла на спеку вулиці. Як вона докотилась до такого? Зневажена, принижена, з ледь помітним животиком не змогла приховати, що вагітна.
Треба було знайти притулок. Вона йшла вулицею, понуривши голову, у роздумах, аж раптом її окликнув голос:
Дитино, хочеш води?
Сильна на вигляд жінка років пятдесяти уважно її розглядала.
Заходь, якщо з миром.
Простягнула глечик студеної води. Марічка всілася на лавці й жадібно напилася.
Можна я трохи відпочину? Нестерпна спека
Сідай, дівчинко. Звідки ти? Бачу, з речами.
Я тільки закінчила університет, шукаю роботу в школі. Нема де жити Може, знаєте, хто здає кімнату?
Жінка на імя Ганна пильно її оглянула чистенька, хоч і з темними колами під очима.
Залишайся в мене, якщо хочеш. Платитимеш по можливості, мені не зайвий буде дохід, а тобі притулок. Пішли, покажу кімнату.
Радіючи новому приятелю та можливості заробити в тихому містечку, Ганна завела Марічку до скромної кімнати з вікном у сад. Ліжко, старенька шафа, стіл усе, що треба.
Наступні дні Марічка влаштувалась у новому житті, допомагала господині по господарству. Щоночі пили чай під виноградними лозами й розмовляли про життя.
Вагітність минала добре. Згодом, відкрившись Ганні, Марічка поділилась усім: коханий Тиміш одногрупник, син заможних батьків, відвернувся при першій звістці. Гроші, які він залишив, дівчина берегла на чорний день.
Правильно зробила, що життя не зламала, пробурмотіла Ганна. Дитя ні в чому не винне, ще радість матимеш.
В лютому почалися перейми. Ганна відвезла дівчину до лікарні. Марічка народила здорового хлопчика Івася. Лежачи в палаті, почула про немовля, дівчинку, яку мати покинула після пологів.
Може, хтось з мам погодує? Вона слабенька, сказала медсестра.
Марічка взяла маля на руки. Крихітка, ніжна, біла як сніг.
Нехай будеш Зоряна, прошепотіла їй.
Коли зявився Петро Олексійович, капітан ЗСУ батько дівчинки, усе змінилось. У день виписки на подвірї чекала машина з блакитними й рожевими кульками. Військовий допоміг піднятись, вручив два згортки: один синій, інший рожевий.
Місто ще довго гуло про несподіване весілля. Капітан Петро, зворушений добротою та щирістю Марічки, освідчився їй. І так Марічка, з Івасем і Зоряною на руках, вступила в нове життя.
Хто б подумав, що спекотного літнього дня кухоль води переверне життя? Тільки доля знає, які сторінки на нас чекають. А поки варто памятати: навіть у найважчі хвилини доброта й віра в людей здатні відкрити шлях до щастя.
