Дощ стукав по підвіконню старенької орендованої «двушки» в Києві. Андрій спостерігав, як краплі малювали на склі різнокольорові візерунки. На кухні дзижчала посуда Оксана мила чашки після вечері.
Чай? спитала вона.
Давай.
Він чув, як вона крокує по квартирі, знав кожен її крок. Разом вже девять років майже третина життя. Познайомилися на другому курсі журналістики в гуртожитку.
Тоді все було просто: лекції, нічні розмови, перша романтика без зайвих слів. Съїхались рано, занадто рано, як потім зрозумів Андрій. Не було ні ухвал, ні пропозицій просто одного дня його речі більше не повертавались до гуртожитку.
Оксана поставила перед ним чашку з мятним чаєм і сіла поруч:
Мама дзвонила. Питала, як твій проєкт.
Що ти відповіла?
Що ти, як завжди, перфекціоніст, і що все йде повільно.
Андрій усміхнувся. Її мати, Ірина Петрівна, завжди ставилася до нього тепло. Ні разу не питала про весілля, не натякала на онуків. Дивовижна жінка. Навіть друзі не можуть втриматися: «чому ви не одружуєтесь?». Сьогодні він зустрів колишнього однокурсника, і той теж
Знаєш, раптом сказав Андрій, сьогодні згадував Алана Рікмана.
Оксана посміхнулася.
Знову? Твій ідеал.
Ні. Просто це гарний приклад, що можна прожити з коханою людиною 47 років без марок, а можна влаштувати пишне весілля і через рік розлучитись.
Звісно, марка нічого не гарантує. Статистика на твоїй стороні.
Ось саме.
Оксана допила чай, дивилась у вікно.
У Лариси з відділу розлучення, прошепотіла вона. Третій шлюб. Кожен раз вірить, що нарешті назавжди.
А ми з тобою ще навіть не починали, посміхнувся Андрій. І все одно разом.
Так. Все одно разом.
Він знав, що Оксана іноді думає про дітей. Не каже прямо, але він помічав, як вона затримується перед вітринами з дитячим одягом, як посміхається, спостерігаючи малюків у парку. І йому теж іноді хотілося не зараз, не в цій орендованій квартирі, не з його нестабільними проєктами дизайнерафрілансера. Але колинебудь. Можливо.
Я боюся повторити батьків, раптом сказав він. Ти ж знаєш: вони все життя створювали ілюзію сімї для сусідів, для родичів, для себе. А насправді навіть не розмовляли один з одним.
Оксана поклала руку на його долоню:
Ти не твій батько. А я не моя мати, хоча вона, до речі, молодець. Ми це ми.
Але якщо ми одружимось замовк він.
Якщо ми одружимось, нічого не зміниться, Андрію. Хіба що в паспорті буде інше прізвище. А так ми й далі будемо сваритися через не вимиту посуд, сміятися над дурними серіалами, ти засипатимеш за ноутбуком, а я будуватиму тобі плед.
Він подивився на неї. На зморшки навколо очей, які зявились за ці девять років. На знайомі родимки на шиї. На руки, які він знав краще за свої.
А діти? тихо спитав він.
Оксана зітхнула.
Діти Я не знаю. Хочу їх зараз? Ні. Боюсь, що не встигну? Іноді. Але якщо і захочу то лише з тобою. І лише якщо ти теж захочеш. Без ультиматумів, Андрію.
Вона підвелася, взяла чашки.
Знаєш, що сьогодні сказала мені Лариса на роботі? Що вона мене заздрить, бо ми з тобою справжні. Без масок, без ігор. Хоч і без штампа.
Вони помовчали, слухаючи дощ.
Тиждень потому Оксана зустрілася з молодшою сестрою Ганною у кафе. Ганна два роки тому вийшла заміж і зараз на шостому місяці.
Як ти? запитала Ганна, смакуючи шматок чізкейка. Ой, вибач, їм ніби не в себе. Цей малюк мене повністю контролює.
Все, як завжди, усміхнулася Оксана. Робота, дім, Андрій.
Ганна поклала ложку, уважно подивилась на сестру.
Оксо Я не лізу, гаразд? Просто цікаво. Ви вже визначились? Майже десять років. Я з Сергієм через півтора року розвелася, а всі казали, що ми ще «тягнемо».
У нас все інакше, Ганно. Ми не «тягнемо». Ми просто живемо.
Але ти ж хочеш сімї? Дітей? Ганна поклала руку на живіт. Я раніше думала, що не готова. А коли побачила дві смужки такий прилив кохання, таке щастя Не бійтеся. Материнський інстинкт пробудиться, коли дитина стане реальністю.
Я не боюся дітей, мяко відповіла Оксана. І шлюбу не боюся. Але боюся робити це через «час». Або тому, що всі так роблять. У нас з Андрієм своя історія. Вона може не схожою на твою, але вона наша. І вона справжня.
А якщо він так ніколи і не буде готовий? тихо спитала Ганна. Пробач, я просто переживаю за тебе.
Оксана простягнулася через стіл і стиснула її руку.
Знаєш, що найстрашніше? Не те, що він не готовий. Найстрашніше було б, якби він зробив це за галочкою, бо «треба». Я б це відчула. А так я щаслива з ним щодня. Навіть коли сваримося. Хіба це мало?
Ганна зітхнула, сльоза блиснула на її війці.
Пробач. Це, напевно, гормони. Хочеться, щоб у тебе було найкраще.
У мене і так є, усміхнулася Оксана. Чізкейк, сестра і Андрій вдома чекає.
Через кілька днів подібна розмова відбулася між Андрієм і батьком. Володимир Сергійович приїхав несподівано. Вони рідко бачилися, спілкувалися лише короткими дзвінками на свята. Батько зайшов, оглянув скромну квартиру, сів на запропонований стілець.
Як справи, сину? Мати передавала привіт.
Все в порядку, працюю.
А Оксана де?
На роботі. Закінчить о сьомій.
Настала незручна пауза. Батько вертів у руках старі ключі від «Лади».
Слухай, Андрію Можливо, я не в своє діло, але мати переживає. Ми бачили в мережі, у Каті сестра вагітна. Красиві фото.
Андрій відчув, як стискається грудна клітка.
Тату, якщо про весілля і дітей
Та ні, що ти, підняв батько руку, хоча було видно, про що йде мова. Проте я дивлюсь на вас. Девять років. Це серйозно. Полюдськи серйозно. І я запнувся, підбираючи слова. Хочу сказати, що ти молодець, що не повторюєш наших помилок.
Андрій підняв брови.
Ми з твоєю мамою одружились, бо ти вже був на підході. І потім усе життя нагадували один одному: «Через тебе я не поїхав вчитися», «через тебе карєра не склалась». Глупість, звичайно. Винні самі. Але штамп у паспорті не склеює те, що розбите. Навпаки, іноді не дає розійтись мирно, поки не полюбите один одного до відчаю.
Володимир Сергійович нарешті подивився на сина. У його очах була незвична втома й відвертість:
Я не проти, що шлюб це погано. Я проти, що ти, схоже, відчуваєш велику відповідальність. І це правильно. Краще бути чесним, ніж грати ідеальну картинку. Ви з Оксою говорите про це?
Постійно, видихнув Андрій.
Добре. Головне, щоб ви були на одній хвилі. А решта все буде чи не буде. Але це ваше рішення, а не через «батьки заждались».
Вони ще поговорили про справи, батько відмовився залишитися на вечерю, посилаючись на роботу. Провожаючи його, Андрій запитав:
Тату, а ти шкодуєш?
Володимир Сергійович притягнув пальто, задумався.
Щодо того, що одружився на твоїй матері? Ні. Щодо того, як ми все зіпсували потім так, щодня. Бережи те, що маєш, сину. Штамп не броня.
Ввечері Андрій розповів Оксані про візит батька. Вона слухала, обійнявши подушки, а потім сказала:
Знаєш, Ганна теж приходила. З питаннями.
І що?
Я відповіла, що щаслива. Така, якою є.
Він обійняв її, притягнув до себе. Знову за вікном почався дощ.
Є ще щось, чого мені не вистачає, прошепотіла вона в його груди.
Чого? спитав він, і серце на мить зупинилося.
Щоб ти перестав іноді ночами ворчати, коли програєш у онлайншахи.
Андрій засміявся, Оксана підняла голову і поцілувала його. І він зрозумів, що їхній потяг не стоїть на місці. Він повільно, та впевнено рухається по маршруту, який вони прокладають самі. День за днем. Розмова за розмовою. А станція під назвою «Назавжди» це не точка на мапі, а сам шлях. Їхній шлях.
За девять років вони пройшли крізь його депресії після невдалих проєктів, її нічні зміни, три переїзди, хворобу її мами. Пройшли, не зламавшись.
Оксано, сказав він.
М-м?
Дякую. Що ти є.
Вона обернулась, усміхнулась тією посмішкою, яку він любив найбільше трохи втомленою, але теплою:
Я теж тебе кохаю.
Андрій підкрався до вікна, поглянув на далекі вогні. Він не знав, що буде через рік, через пять, через десять. Не знав, чи дійдуть вони колинебудь до тієї «станції», яку інші для них уявляють. Знав лише, що завтра ранок прокинеться поруч з Оксоною.
