**Щоденниковий запис**
Сьогодні вранці Алла, моя невістка, уже з порога засипала мене наказами:
— Ніно Степанівно, о шостій вечора в Іллячка батьківські збори. Підете ви, бо ми з Андрієм не встигаємо. А щоб не забули, о п’ятій подзвоню, нагадаю.
Вона говорила, не відриваючись від дзеркала, підфарбовуючи губи.
— Аллочко, ну хіба не краще вам самим? Я ж погано чую. Там стільки батьків, усі щось говорять, а я тільки нервуватиму, — відповіла я, виходячи з кімнати.
— Ніно Степанівно, ну ви ж розумієте, Андрій до ночі на роботі, а в мене звіти! Ви все одно вдома сидите! Що це знову починається?.. — Алла аж підскочила з роздратування.
— Алло, я ж не просто так сиджу. Прибираю, у магазин ходжу, обід Іллячку готую… А мені вже шістдесят сім, — не здавалася я.
— Ви просто сьогодні скандалити хочете. Ну Андрію, скажи щось! — невістка вже не стримувалася.
— Мам, ну підете й усе. Посидите, послухаєте. Якщо треба гроші здати — одразу пишіть, перекажу. Чого ми взагалі сперечаємось? — Андрій, як завжди, спокійно промовив.
— Все одно… Не можу я сьогодні. У мене свої плани, — тихо сказала я.
— Ну що ж, тоді займайтеся своїми справами! У всіх батьки прийдуть, а наш як сирота! Дякую за настрій! — Алла вилетіла з квартири, грюкнувши дверима.
— Саме тому й кажу, що у всіх батьки… — пробурчала я і пішла до себе.
Андрій трохи постояв у передпокої, поправив краватку, взяв ноутбук і теж вийшов.
— Пішов. Іллю, не запізнюйся до школи.
Двері знову грюкнула.
У квартирі стало тихо.
Дванадцятирічний Ілля вже одягнувся, але вирішив ще трохи пограти в приставку. В навушниках він навіть не чув, що коїться навколо.
…Я сиділа у своїй кімнаті на диванчику й дивилася у вікно. За п’ять років, що жила в цій крихітній кімнатці, я вивчила кожну дрібницю за склом: кут сусіднього будинку, березу, кущі шипшини та шматочок дитячого майданчика. Це було все, що залишилося від мого світу.
Колись усе було інакше…
…Я народилася у звичайній родині. Вчилася, закінчила університет, потрапила за розподілом на роботу. Але в чужому місті не лишилася — повернулася додому.
Влаштувалася на місцевий завод, де й зустріла майбутнього чоловіка — начальника цеху Геннадія. Він мені сподобався, я йому теж. За кілька місяців одружилися. Потім народився Андрійко.
Я мріяла ще про донечку, але доля розпорядилася інакше. Одного дня на завод приїхала технолог Віра — жінка з міста. Казали, що вона тут налагодить нове обладнання. Вона дійсно налагодила його… а заодно забрала в мене чоловіка.
Спершу я вірила, що Геннадій повернеться. Але він сам подав на розлучення, сказавши, що завжди мріяв про велике місто. А тут такий шанс: Віра — жінка з квартирою, з пропискою… Він пішов, залишивши мене з сином. Хоча аліменти платив стабільно — гроші давав, але життям сина не цікавився.
Я ніколи не скаржилася. Працювала, виховувала Андрія, старалася дати йому все найкраще. Але мене засмучувало, що син у характер пішов у мене — такий самий м’який, добрий, невміючий сказати «ні».
Андрій виріс, вступив до університету. А потім одного разу сказав, що приводить додому наречену — Аллу.
Я не дуже зраділа. Вже звикла жити з сином, а тепер залишуся сама у двокімнатній квартирі. Молилася, щоб Алла була гарною дівчиною.
Але невістка мені не сподобалася. Гарна, енергійна, але занадто різка. Я уявляла Андрія з іншою — простішою, м’якшою. Але не втручалася.
Незабаром вони одружилися. Жили на оренді, потім купили свою «однушку». З’явився Ілля. А коли він пішов до школи, Алла почала думати про більшу квартиру… і про те, хто дивитиметься за хлопчиком.
— Андрію, може, умовиш свою матір? — одного разу спитала вона.
— У чому?
— Ну, щоб вона продала свою двійку, ми свою — і купили трійку. У всіх буде окрема кімната, а вона зможе зустрічати Іллячка зі школи.
Андрій промовчав, а потім підійшов до мене. Я відмовилася:
— Аллочко, я не хочу вам заважати. Тут я господиня, а там буду «на пташиних правах»…
Але мене вмовили. Квартири швидко продали, переїхали. Алла забрала мене разом із речами, але мої меблі й швейну машинку навіть не хотіла везти — сказала, що це «старий сміття».
Тоді я вперше зрозуміла: пастка захлопнулася.
З того дня я жила, як тінь. Прибирала, готувала, сиділа у кімнаті. У вихідні до нас приходили гості — ніхто навіть не помічав, що я є. Щоб не сидіти в чотирьох стінах, я почала гуляти у парку.
І там зустріла його — Павла Миколайовича. Він теж був самотній — дочка жила далеко, рідко приїжджала. Спочатку ми просто розмовляли на лавочці, потім обмінялися номерами…
