— Ти — ніхто без мене, — кинув мені чоловік. Але через рік він же благав про роботу в моїй компанії.
Його слова зависли в повітрі, наче важкий камінь. Олеся стояла біля дверей, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в шкіру. Вона мовчала. Не від страху. Ні. А ніби заворожено, як перед невідворотним — страшно, але неможливо відвести погляд.
— Ну що, нічого сказати? — Роман випростався, кинувши на неї холодний погляд. — Десять років я тебе годував. Десять років ти ховалась за моєю спиною. А тепер що? Гадаєш, самостійна?
Олеся підняла на нього очі. В них не було сліз — лише відблиск світла від люстри та щось нове. Щось, чого Роман ніколи в ній не бачив.
— Я вже самостійна, — тихо промовила вона.
Він реготав. Колись його сміх здавався їй чарівним. Тепер у ньому чулася лише порожнеча.
— Побачимо, — кинув він, закинувши сумку на плече. — Даю тобі місяць — і ти приповзеш назад.
Двері грюкнули так, що зі столика впала фоторамка. Скло тріснуло точно між їхніми обличчями.
Перші дні були дивними. Тиша в хаті різала слух — не затишна, а напружена, мов натягнута струна. Олеся чула кожен шум у під’їзді: кроки, дзижчання ліфта, брязкіт ключів у чужих дверей.
На вечерю вона автоматично ставила два прибори. Вранці варила дві кави. І щоразу, усвідомлюючи це, завмирала, стискаючи руки.
«Ти — ніхто без мене».
Ці слова переслідували її. Вони лунали у шумі води, у гудінні холодильника, у тиканні годинника. І найжахливіше — у них була частка правди. Хто вона? Дружина успішного бізнесмена — так її знали на вечірках. Господиня ідеальної оселі — так казали знайомі. Але без цих міток — хто?
Банківський рахунок танув. Спільні гроші Роман забрав ще за півроку до розриву — «на інвестиції». Залишилося її скромне накопичення — вистачило б на пару місяців.
Резюме було коротким. Освіта — так. Досвід — мізерний, ще зі студентських часів. Навички? Що писати? «Вмію виводити плями», «знаю, де чоловік купує кращі костюми», «майстерно готую борщ»?
Телефон мовчав. І не лише від роботодавців — друзі теж. Виявилося, більшість «спільних знайомих» були його. Вони почали уникати, скасовувати побачення, зникати.
Ввечері Олеся сиділа біля вікна, спостерігаючи за вулицею. Люди йшли, мали справи, плани. А в неї — пустота.
Однієї ночі вона дістала з антресолі стару папку. Всередині — її студентські креслення, ескізи, замальовки. Колись вона мріяла створювати простори, де людям буде затишно. Перегортаючи папери, вона відчула, як щось всередині прокидається.
— Дурниці, — буркнула вона і закрила папку.
Але вранці знову її відкрила.
— Олесю? Олеся Шевченко? Невже?!
У супермаркеті до неї підбігла жінка з коротким волоссям і блискучими очима. Наталка — її подруга з інституту — майже не змінилася, тільки виглядала впевненішою.
— Скільки років! — обійняла вона Олесю. — Як ти? Ще малюєш свої чарівні інтер’єри?
Олеся похитала головою.
— Вже давно ні. Сім’я, знаєш…
— А, так. Ти ж вийшла за того бізнесмена. Як його…
— Роман. Ми розійшлися.
Слова вискочили самі. Наталка не стала розпитувати, лише глянула уважно.
— У нас є вакансія асистентки в дизайн-студії. Паперова робота, але це шанс повернутися у професію. Якщо хочеш.
Серце Олесі затремтіло.
— Я подумаю, — сказала вона, беручи візитку.
Дома, розкладаючи покупки, вона дивилася на картку з логотипом студії. Крихітний шанс. Але шанс.
«Ти — ніхто без мене».
Олеся глибоко вдихнула й подзвонила.
— Наталко? Це я. Я згодна.
Студія «Світло» розташовувалася в старому будинку, але всередині — сучасний простір з високими стелями та великими вікнами. Олеся нервувала біля входу, у животі — холодок. За склом виднілися люди, лунали сміхи, дзвенів телефон. Це був інший світ.
— Сміливіше, — підказав внутрішній голос.
Вона відчинила двері.
Перший тиждень був випробуванням. Комп’ютер плутався, програми не слухалися, колеги здавалися такими впевненими. Вона почувалася зайвою. Вдома плакала, згорнувшись на дивані.
«Ти — ніхто без мене».
Олеся ненавиділа ці слова.
У п’ятницю Наталка затягла її в кав’ярню після роботи.
— Ти просто ще не звикла, — говорила вона, куштуючи каву. — У тебе відчуття стилю. Я бачила твій ескіз — дуже класно.
Олеся здивувалася:
— Я його не показувала…
— Випадково побачила, — посміхнулась Наталка. — Пробач. Але це дійсно гарно.
Вперше за довгий час Олеся почувалася «своєю». Вони говорили про дизайн, сміялися, обмінювалися ідеями. Ніхто не дивився на неї як на «дружину Романа».
Додому вона повернулася з новими силами. На стол
