**12 травня**
Мене звати Мар’яна, і мені двадцять сім. Я впевнена в собі, гарна, з хорошою роботою та стабільним доходом. Мої мрії були простими: вийти заміж, народити дітей та колись сісти за кермо власного авто, купленого на чесно заробити гроші. Я не ганялася за багатством — мені потрібні були лише любов і спокій.
Рік тому я зустріла Дмитра. Він здавався дорослим, надійним, зі спокійним характером і теплою посмішкою. Я закохалася так, як, мабуть, кохають один раз у житті. Ми почали зустрічатися, і незабаром він запропонував мені переїхати до нього у Київ. Я не вагалася.
Але мої батьки були рішуче проти.
«Він уже був одружений, Мар’яно! Не зміг зберегти сім’ю — отже, проблема в ньому», — казала мати, дивлячись на мене з тривогою.
Тато теже не приховував неприязні. Але я вважала, що кожен має право на другий шанс. І я поїхала.
Я завезла валізи, одяг, книги, трохи домашнього затишку. Навіть не підозрювала, що переступаю поріг не лише його квартири, а й межі довіри.
На кухні сидів хлопчик років семи.
«Це мій син, Олег. Він житиме з нами», — спокійно сказав Дмитро, ніби йшлося про кошеня, а не про дитину, яку я була не готова виховувати з першого дня.
Я оніміла.
«Чому ти не сказав мені це раніше?»
«А що б змінилося? — знизав плечима він. — Його мати поїхала до нового чоловіка у Львів, і їй діти заважають. Нам удвох не впоратися, ти ж доросла…»
Я намагалася переконати себе, що справлюся. Завжди любила дітей. Гадала, що знайдемо спільну мову, подружимося. Але все пішло не так.
Олег був дратівливим, істеричним, погано вихованим. Він обзивав мене, кричав, що «страви неїдівні», а я «пахну чужинкою». Як тільки Дмитро наближався до мене, хлопчик ревнував і вимагав уваги.
Я виснажувалася. Після роботи мила підлогу, готувала, прала, а потім ще й мучилася з дитиною, яка мене відверто ненавиділа. Я намагалася — пропонувала допомогти з уроками, грала, читала казки. Він мовчки відвертався або кликав батька.
Коли я скаржилася Дмитру, він відмахувався:
«Звикай, ти ж доросла. Будь твердішою. Не хочеш — ігноруй. Що з дитини візьмеш?»
Я стискала зуби. Але кожен вечір відчувала, як сили залишають мене. Я більше не хотіла повертатися додому. Я більше не відчувала себе коханою.
І одного дня я не поїхала до нього. Я поїхала до тітки у Чернігів. Просто вимкнула телефон і зникла на добу. Наступного ранку, коли подзвонила Дмитру, він був холодним. Я спробувала пояснити:
«Нам треба поговорити. Ти не попередив мене, що ми житимемо втрьох. Я не була готова до цього. Я не знаходжу спільної мови з Олегом. А ти мене не підтримуєш…»
«Підтримувати? Ти доросла! Не впоралася з дитиною — твої проблеми. Ти не витримала перевірку».
«Яку перевірку?» — здивувалася я.
«На міцність! Ти втекла. Отже, ти мені не підходиш. Тобі подобалася моя квартира й мої гроші, а не я. Ти — егоїстка!»
«Я егоїстка?! Та це твоя колишня егоїстка, якщо кинула вам сина! А ти мене навіть не попередив! Я не була готова бути мачухою!»
«Іди геть, — відрізав він. — Забирай свої речі й іди».
Я мовчки зібрала речі. Сльози давили, але я трималася. Я вийшла з його квартири й залишила позаду все, що ще вчора здавалося початком нового життя.
І знаєте, я не жалкую. Я зрозуміла: не маю доводити свою цінність нікому, особливо тому, хто перетворив любов на експеримент.
Я все ще вірю у сім’ю. Але тепер знаю точно: не дозволю більше нікому мовчки змінювати моє життя. Чоловік із дитиною — не вирок. Але чоловік, що приховує правду — точно не мій.
**Мораль проста: якщо хтось тримає карти в рукаві — гра не варта свічок.**
