Без настанов
Мені в месенджер прийшов лист у вигляді фото аркуша в клітинку. Синя паста, акуратний скісний почерк, унизу підпис: «Твій дідусь, Микола». Поруч коротке повідомлення від мами: «Він тепер так пише. Якщо не хочеш не відповідай».
Я глянув на фото, збільшив, аби розібрати рядки.
«Сашко, привіт.
Пишу тобі з кухні. У мене тут новий товариш глюкометр. Зранку свариться, як хліба забагато. Лікарка сказала, треба більше гуляти, а куди вже ходити, якщо всі мої уже на цвинтарі, а ти аж у тому своєму Львові. От і вирішив гуляти спогадами.
Сьогодні, наприклад, згадав 1979-й, як ми з хлопцями на станції розвантажували вагони. Платили мізер, зате можна було тихцем прихопити кілька ящиків яблук. Скриньки деревяні, з металевими ручками по боках. Яблука кислі, зелені, але тоді це було свято. Їли їх там же, на насипі, сидячи на мішках з цементом. Руки сірі від пилюки, нігті в бруді, а зуби скриплять від піску. Все одно смакота.
А все це просто згадалося. Не лякайся, не збираюся тебе чомусь учити. У тебе своя дорога, у мене аналізи.
Як захочеш напиши, що у вас із погодою і з сесією.
Твій дід Микола».
Я посміхнувся: «глюкометр», «аналізи» Унизу під фото позначка: «Відправлено годину тому». Дзвонив мамі не відповіла. Значить, таки «тепер так».
Переглянув наш чат: останні повідомлення діда були ще рік тому короткі звукові вітання і одне «що з навчанням». Я тоді відповів смайликом і зник.
Зараз вдивлявся в фото з клітинками, тоді відкрив відповідь.
«Дідусю, привіт. Погода плюс три, дощить. Сесія на носі. Яблука зараз по сто двадцять гривень за кіло. З яблуками тут кепсько.
Саша».
Замислився, стер «Саша», написав: «Внук Саша». І надіслав.
Через кілька днів мама переслала нове фото.
«Сашко, доброго дня.
Твій лист отримав, перечитав тричі. Вирішив відповісти докладно. Погода у нас та ж, тільки без твого львівського багна: зранку сніг, в обід вода, до вечора лід. Вже пару разів ледь не впав, але, видно, ще не час.
Про яблука. Розповім тобі про першу справжню роботу. Мені було двадцять, влаштувався працювати у цеху. Робили деталі для ліфтів. Шум, бахкання, пил у повітрі. Спецівка завжди брудна не відпере ніякий порошок. Пальці в занозах, нігті в мастилі. Але пишався собою, бо мав перепустку і проходив через прохідну «як дорослий».
Найприємніше не зарплата, а обід. У їдальні наливали борщ у важкі миски, і якщо встигав раніше діставав ще шмат хліба. Сідали з хлопцями разом, мовчки їли. Не через брак тем, а бо не мали сили говорити. Ложка важила більше за ключ.
Ти мабуть зараз сидиш за ноутбуком і думаєш, що все це доісторія. А я думаю мав я тоді щастя чи не встигав замислитись?
Чим ти займаєшся, окрім сесії? Підробляєш десь? Чи зараз усі лише стартапи вигадують?
Дід Микола».
Читав, стоячи в черзі на донер. Довкола сварки, суперечки, а з динаміка на весь двір реклама. Я впіймав себе на тому, що перечитую опис борщу та важких тарілок.
Набрав відповідь, обпершись об стійку.
«Дідусю, привіт.
Підробляю курєром ношу їжу, іноді документи. Перепустки нема, лише додаток у телефоні, який постійно підвісає. Але й я їм на роботі, бо рідко встигаю додому. Купляю щось недороге, їм у підїзді чи в машині знайомого. Теж мовчки.
Щодо щастя не знаю. Не встигаю думати.
А борщ у їдальні звучить непогано.
Внук Саша.»
Хотів дописати про стартапи, та вирішив не пояснювати хай дід сам уявить.
Наступний лист був коротким.
«Сашко, привіт.
Курєр серйозна справа. Я тебе тепер бачу не як хлопчика за ноутбуком, а як людину в кросівках, що весь час кудись біжить.
Раз ти згадав про роботу, розкажу, як підробляв на будівництві. Це було між змінами в цеху, коли грошей бракувало. Тягали цеглу на пятий поверх по деревяних драбинах. Пил ліз скрізь. Вдома знімав черевики з них висипався пісок. Бабуся лаялась, що псував лінолеум.
Та дивно, що найменше памятаю втому, а ось деталь запамяталась. На будові працював дядько всі кликали його Семенович. Він приходив раніше за всіх, сідав на перевернуте відро, чистив ножем картоплю і клав у стару каструлю з дому. На обід варив цю картоплю на плитці запах по всьому поверху! Ми їли руками, посолювали з газетного кулька. Здавалося смачнішого не буває.
От сиджу зараз на кухні, дивлюсь на пакет із магазинною картоплею і думаю, що вона вже не та. Чи вік не той.
А ти що їси, коли втомлений. Не з доставки, а по-справжньому.
Дід Микола».
Відповісти не зміг відразу. Думав, що сказати про «по-справжньому». Згадав минулу зиму, коли після дванадцятигодинної зміни купив у нічному магазині вареники, зварив на спільній кухні в каструлі, в якій до того хтось варив сосиски. Вареники розвалилися, вода помутнішала, але їв усе, стоячи біля вікна столу не було.
Через два дні таки написав.
«Дідусю, привіт.
Коли втомлююсь смажу яєчню. Два-три яйця, бува з ковбасою. Сковорода у нас страшна, але працює. В гуртожитку нема Семеновича, зате є сусід, що регулярно щось підгорає і кричить матом.
Ти багато пишеш про їжу. Ти тоді був голодний чи зараз.
Внук Саша.»
Відправив і одразу пожалкував про останню фразу. Здалася різкою. Але вже не повернеш.
Відповідь прийшла швидше, ніж зазвичай.
«Сашко.
Про голод гарне питання. Молодим я завжди хотів їсти. Не тільки суп і картоплю. Хотів мотоцикл, нові черевики, власну кімнату, аби не слухати, як тато кашляє ночами. Хотів, щоб мене поважали. Щоб увійти в магазин і не рахувати копійки в кишені. Щоб дівчата дивились, а не проходили повз.
Зараз їм нормально лікар сварить, що навіть забагато. Пишу про їжу, мабуть, бо це те, що можна згадати, відчути. Смак супу легше описати, ніж сором.
Роз ти запитав розповім історію, без висновків, як ти любиш.
Мені було двадцять три. Уже зустрічався з твоєю майбутньою бабусею, тоді ще все було хитко. В цеху оголосили: шукають людей у бригаду на Північ. Гроші там великі, можна накопити на машину. Я загорівся. Вже бачив, як повернусь, куплю собі «Жигулі», возитиму її по місту.
Але бабуся твоя сказала не поїде: тут мати хвора, робота, подруги. Казала, не витримає там темряви й холоду. А я що вона мене тягне назад. Що якщо любить мусить підтримати. Сказав різкіше, але не буду повторювати.
Поїхав сам. Через пів року перестали листуватись. Повернувся через два роки з грішми й машиною. А вона вже вийшла заміж. Роками тоді всімказав, що вона мене зрадила. Що я для неї, а вона
Як по-чесному я вибрав гроші й залізо, не людину. І довго робив вигляд, що нема іншого вибору.
Отакий апетит.
Ти питав, що я відчував. У той момент вагу й правоту. А потім багато років вдавав, що нічого не відчуваю.
Як не хочеш, можеш не відповідати. Розумію, що зараз тобі не до старикових оповідань.
Дід Микола».
Я перечитував кілька разів. Слово «сором» зачепило ніби гачком. Ловив себе на тому, що шукаю поміж рядків виправдання, але дід не пропонував жодного.
Відкрив нове повідомлення: набрав «Ти жалкуєш», стер. Написав «А якби ти лишився», стер. Зрештою відправив інше.
«Дідусю, привіт.
Дякую, що написав це. Не знаю, що сказати. У нас у родині про бабусю говорять так, ніби вона завжди була тільки бабусею, без минулого.
Я не засуджую. Я сам нещодавно вибрав роботу замість людини. Був у мене дівчина. Якраз влаштувався курєром, давали хороші зміни. Постійно був на підробітку. Вона казала, що не бачимося, що я у телефоні, що змучений і злюся. Я потерпи, згодом стане легше.
Вона сказала, що втомилася. Я відповів, що це її проблеми. Теж сказав гостріше, не цитуватиму.
Тепер, коли приходжу в гуртожиток о 11-й і смажу яєчню, інколи думаю, що вибрав гроші і доставку замість неї. І теж роблю вигляд, що це єдиний правильний вибір.
Мабуть, у нас це родинне.
Саша.»
Лист від діда цього разу був на аркуші в лінію. Мама пояснила голосовим: у нього закінчились зошити в клітинку.
«Сашко.
Ти гарно написав про «родинне». У нас справді люблять усе звалювати на родичів: пє бо дід пив, кричить бо бабця була сувора. А по-правді щоразу вибираєш сам. Просто визнати страшніше, ніж звинуватити спадковість.
Повернувшись із Півночі, думав, що почалося нове життя. Машина, кімната в гуртожитку, гроші. А ввечері сідав на ліжко і не знав, що робити. Друзі розїхалися, в цеху новий майстер, вдома чекали пил і старий приймач.
Якось приїхав до дому, де жила твоя не-стала бабуся. Стояв через дорогу, дивився на вікна. В одному світло, в другому темно. Стояв, поки не змерз. Побачив, як вона виходить із візочком. Поруч чоловік, тримає за лікоть. Сміються щось обговорюють. Я сховався за дерево, як хлопчак. Дивився, поки не пішли за ріг.
Тоді вперше зрозумів: ніхто мене не зраджував. Я просто вибрав свою дорогу, вона свою. Признати це зміг тільки через десять років.
Ти пишеш, що вибрав роботу замість дівчини. Може, ти вибрав себе. Може, тобі важливіше зараз витягти себе з боргів, ніж гуляти по кавярнях. Це не добре і не погано. Це як є.
Найгірше, що ми майже не вміємо казати вголос: «мені це зараз важливіше, ніж ти». Починаємо вигадувати красиві слова, і всі ображаються.
Пишу це не для того, щоб ти біг назад. Не знаю, чи треба. Просто, можливо, колись стоятимеш під чужим вікном і збагнеш, що можна було сказати чесно.
Старий твій дід Микола».
Я сидів на підвіконні у коридорі гуртожитку, телефон грів долоню. За вікном тяглися по калюжах машини, хтось курив на ґанку. З сусідньої кімнати глухо билося щось із басами.
Довго думав, як відповісти. Згадав, як теж стояв під вікнами колишньої, коли вона вже не брала слухавки. Дивився на світло в її кімнаті й чекав, що вона може вийде не вийшла.
Я написав:
«Дідусю, привіт.
Я теж стояв під вікном. Теж сховався, коли побачив, як вона виходить із хлопцем. У нього рюкзак, у неї сумка з продуктами. Сміялися. Я тоді подумав, що мене викреслили. А зараз думаю, що, може, я сам вийшов.
Ти писав, що зрозумів це через десять років. Я сподіваюсь, у мене швидше вийде.
Я не побіжу її вертати. Просто перестану вдавати, що байдуже.
Внук Саша.»
Наступне повідомлення було про інше.
«Сашко.
Ти колись питав про гроші. Я не одразу знав, як відповідати. Спробую зараз.
У нашій сімї з грішми було як із погодою: про них говорили або коли зовсім сутужно, або якщо раптом щось добре трапилось. Як твій тато був малий, спитав, скільки я отримую. Я якраз взяв надурочну, грошей було більше звичного. Я сказав суму. Він очі округлив: «Ого, ти багатий!» А я засміявся: «Та ні, дрібниці».
Минуло пару років, мене скоротили. Зарплата впала вдвічі. Тато запитав знов: «А чого так мало? Ти гірше працюєш?» Я накричав тоді, що нічого він не розуміє, образився. А він просто порівнював цифри.
З того часу він більше не питав. Просто мовчки підробляв носив коробки, лагодив щось. Я чомусь думав, що він сам має здогадатись, як мені складно.
З тобою не хочу цієї помилки. Тому відповідаю прямо: пенсія мала, але на їжу, ліки вистачає. На машину не назбираю і не треба зараз лише на нові зуби збираю, старі вже не ті.
А ти як, справляєшся? Не так, щоб терміново скидати гроші просто цікаво, не ходиш голодний і не спиш на підлозі?
Якщо незручно можеш просто «нормально» написати.
Дід Микола».
Мене наче стиснуло всередині. Згадав, як у дитинстві питав у батька, скільки він заробляє, а той жартував чи сердився: «потім дізнаєшся». Ріс із відчуттям, що про гроші питати соромно.
Довго дивився на екран, потім набрав:
«Дідусю, привіт.
Я не ходжу голодний і не сплю на підлозі. Маю ліжко й матрац не найкращий, але нормальний. Сам оплачую гуртожиток, бо так із татом домовились. Іноді затримую оплату, але поки не вигнали.
На їжу вистачає, якщо без зайвого. Якщо зовсім туго беру більше змін, тоді ходжу як зомбі. Але це мій вибір.
Мені ніяково, що ти питаєш, а я не можу у відповідь: «А тобі вистачає?» Але ти вже відповів.
Чесно, мені легше, якби ти просто писав «у мене добре» і не пояснював. Але я розумію звик, що дорослі нічого не розповідають.
Дякую, що написав про гроші.
Саша.»
Довго вертів телефон у руках, потім відправив ще:
«Якщо колись захочеш щось купити, а пенсія не дозволить ти скажи. Не обіцяю, що зможу, але хоча б знатиму».
Відправив, поки не передумав.
Відповідь діда була найбільш нерівною рядки йшли вбік, букви скакали.
«Сашко.
Я про твоє «якщо не вистачить». Спершу хотів написати, що мені нічого не треба старий я, тільки таблетки й чай. Потім пожартувати, що якщо забаглося попрошу у тебе мотоцикл.
А тоді подумав: усе життя робив вигляд, що кріпкий чоловік, а залишився старим, який боїться попросити онука про дрібницю.
Тож кажу: якщо справді щось знадобиться, чого не зможу сам не стану робити вигляд, що не важливо. Але зараз у мене є чай, хліб, ліки, і твої листи. Це не пафос просто перелічую.
Раніше думав, що ми дуже різні. Ти зі своїми цими додатками, а я зі старим радіо. А читаю тебе і бачу: маємо спільне. Обоє не любимо просити, обоє вдаємо, що нам усе одно, хоча це неправда.
Як ми вже щирі, розповім ще дещо, про сімї зазвичай не кажуть. Не знаю, як ти до цього поставишся.
Коли народився твій тато я був неготовий. Тільки-но отримав нову роботу, дали кімнату в гуртожитку, думав: заживемо. А тут маля. Крик, пелюшки, безсоння. Приходив після нічної зміни а він кричить. Я злився. Одного разу, коли не міг заспокоїтись, так жбурнув пляшечку, що розбилась, молоко розлилось по підлозі. Бабуся твоя плакала, дитина ревіла, а я стояв і думав: втекти й не повертатись.
Не втік. Багато років переповідав, ніби то був нервовий зрив. А насправді я був дуже близько до того, щоб піти. І якби пішов ти б листи ці не читав.
Не знаю, навіщо тобі таке знати. Може, щоб розумів: твій дід не герой і не приклад. Просто людина, яка іноді хотіла все кинути і зникнути.
Якщо після цього не захочеш писати я зрозумію.
Дід Микола».
Читаючи, всередині то стигло, то хололо. Дід, який у памяті пах мандаринами на Новий рік, раптом став іншим: змучений чоловік у гуртожитку, немовля, крик, молоко на підлозі.
Згадав, як минулого літа, підробляючи у дитячому таборі, накричав на хлопчину, що постійно ниїв. Схопив за плече дужче, ніж слід, той злякався і заплакав. Я не міг заснути думав: «З мене жахливий батько вийде».
Сидів, дивився в пусте вікно діалогу. Пальці самі набрали: «Ти не чудовисько». Стер. «Я тебе люблю». Стер, знітившись.
Врешті написав:
«Дідусю, привіт.
Не перестану писати. Не знаю, як відповісти на таке. У нас про таке не говорять про крик, про бажання втекти. Усі або мовчать, або жартують.
Минулого літа працював у таборі. Був хлопчик, який увесь час просився додому. Раз я так накричав, що сам злякався. Потім ніч не спав, думав, що поганий і мені краще не мати дітей.
Те, що ти розказав, для мене не міняє нічого в гірший бік. Навпаки робить тебе справжнім.
Не знаю, чи зможу колись так само чесно зізнатись своїм дітям, якщо будуть. Але хоча б спробую не вдавати, що завжди правий.
Дякую, що не пішов тоді.
Саша.»
Відправив і вперше ловив себе на думці, що чекаю відповіді не як формальності, а як чогось свого.
Відповідь була через два дні. Мама на цей раз просто написала: «Він навчився голосові, але просив не лякати. Я переписала».
На екрані нова фотка лінієчки.
«Сашко.
Читав твій лист і думав: ти вже сміливіший за мене у твої роки. Ти хоч визнаєш, що тобі страшно. Я ж робив вигляд, що мені нічого не страшно, а потім трощив меблі.
Я не знаю, чи ти будеш гарним батьком. І ти не знаєш. Це видно лише з часом. Але те, що таке питаєш вже багато.
Ти написав, що я для тебе живий. Це, певно, найкращий комплімент, який мені говорили. Зазвичай кажуть: «упертий», «впертий», «своєрідний». А от щоб «живий» давно не чув.
Як ми вже тут, спитаю одне, але довго соромився. Якщо я тобі набридну своїми спогадами скажи. Можу писати рідше або тільки на свята. Мені важливо не задушити тебе минулим.
І ще: якщо колись захочеш зайти просто так, я буду вдома. Є вільний табурет і чиста кружка перевірено.
Твій дід Микола».
Я посміхнувся зі слів про кружку. Уявив ту кухню, табуретку, глюкометр на столі, пакет картоплі біля батареї.
Я відкрив камеру, сфоткав нашу гуртожитську кухню: раковина з брудним посудом, сковорідка та сама страхітлива, пачка яєць, чайник, дві кружки, одна з відбитим краєм. На підвіконні банка з виделками.
Відправив фото дідові й додав:
«Дідусю, привіт.
Ось моя кухня. Табуреток дві, кружок запас. Якщо колись захочеш прийти отак просто, я теж буду вдома. Ну, майже.
Ти не набрид. Інколи не знаю, що відповісти, але завжди читаю.
Якщо хочеш напиши не про роботу чи їжу. Щось таке, що нікому не розповідав, не тому, що соромно, а просто не було кому.
С.»
Відправив і відчув, що запитав таке, чого не питав ніколи ні в кого з родини.
Телефон поклав поряд, екран згас. На плиті тихо смажилась яєчня. За стіною хтось сміявся. Я перевернув яйця, вимкнув газ і сів на свою табуретку уявив, як колись навпроти сидить дід, тримає кружку і говорить вже не на папері, а вголос.
Я не знаю, чи приїде дід насправді, чи що буде далі. Але від думки, що у мене є людина, якій можна надіслати фото своєї брудної кухні та питання «а як у тебе», на душі стало спокійно і трохи тісно.
Взяв телефон, відкрив чат і просто переглянув наші повідомлення. Клітинки, лінії, свої лаконічні «С.». Потім поклав екраном донизу щоб нічого не пропустити, якщо спливе нове.
Яєчня охолола, але я доїв її до кінця повільно, наче ділив із кимось іще.
Слів про «люблю» у наших листах так і не зявилося. Але між рядків вже було щось важливе, і поки що цього вистачало і мені, і йому.
