Дощ бив по підвіконню маленької орендованої «двушки» в Києві. Антон спостерігав, як краплі малюють на склі заплутані візерунки. На кухні звеніла посудина Зоряна мила чашки після вечері.
Чай? спитала вона, підходячи до столику.
Давай.
Він чув її кроки по квартирі, знав кожен її рух. Разом уже девять років майже третину життя. Зустрілися вони на другому курсі факультету журналістики, у гуртожитку.
Тоді все було просто: лекції, нічні розмови, перша романтика без зайвих слів. Вони зїхали разом занадто рано, як потім зрозумів Антон. Не було ні ухиляння, ні пропозиції просто його речі перестали повертатись у гуртожиток.
Зоряна поставила перед ним чашку мятного чаю і сіла поруч:
Мама телефонувала. Питала, як твій проект.
Що ти відповіла?
Що ти, як завжди, перфекціоніст, і що все йде повільно.
Антон усміхнувся. Її мама, Ірина Петрівна, завжди ставилася до нього з теплом. Жодного разу не питала про шлюб, не натякаючи на онуків. Дивовижна жінка. Навіть друзі не могли втриматися від питання: «Чому ви не одружуєтеся?». Сьогодні він зустрів однокурсника, і той теж…
Знаєш, раптом сказав Антон, сьогодні згадував Алана Рікмана.
Зоряна посміхнулась.
Знову? Твій ідеал.
Ні. Просто це приклад, як можна жити з коханою людиною 47 років без штампів, а можна влаштувати шумну весілля і через рік розлучитися.
Звісно, штамп нічого не гарантує. Статистика на твоїй стороні.
Ось саме.
Зоряна допила чай, дивилась у вікно.
У Ліни з відділу розлучення, прошепотіла вона. Третій шлюб. Кожен раз вірить, що нарешті назавжди.
А ми навіть не починали, усміхнувся Антон. І все одно разом.
Так, все одно разом.
Він знав, що Зоряна іноді думає про дітей. Не каже прямо, та він помічав, як вона зупиняється перед вітринами з дитячим одягом, як посміхається, дивлячись на малюків у парку. І йому теж часом хотілося не зараз, не в цій орендованій квартирі, не з його нестабільними замовленнями дизайнерафрілансера. Але колись, можливо.
Я боюся повторити наших батьків, раптом сказав він. Ти ж знаєш, вони все життя вдавали, ніби у них є сімя, для сусідів, для родичів. На справді навіть розмовляти один з одним не хотіли.
Зоряна поклала руку на його долоню:
Ти не твій батько. А я не моя мати, хоча вона, до речі, молодець. Ми це ми.
Але якщо ми одружимося замовк він.
Якщо ми одружимося, нічого не зміниться, Антону. Тільки моє прізвище в паспорті зміниться. А решта будемо й далі сваритися через немиту посуду, сміятися над дурними серіалами, ти будеш засинати за ноутбуком, а я накриватиму тебе пледом.
Він подивився на неї: на зморшки навколо очей, що зявилися за ці девять років, на знайомі родимки на шиї, на руки, які він знав краще, ніж власні.
А діти? тихо спитав він.
Зоряна зітхнула.
Діти Я не знаю, чи хочу їх зараз. Ні. Боююсь, що не встигну? Іноді. Але якщо і захочу то лише з тобою. І лише якщо й ти захочеш. Без ультиматумів, Антону.
Вона підвелася, схопила чашки.
Знаєш, що сьогодні сказала Ліна на роботі? Що вона мені заздрить, бо ми з тобою справжні. Без масок, без ігор. Хоч і без штампу.
Вони мовчали, слухаючи дощик.
Тиждень потому Зоряна зустрілася з молодшою сестрою Аліною в кафе. Аліна два роки тому вийшла заміж і зараз на шостому місяці вагітності.
Як ти? спитала Аліна, розжовуючи шматок чизкейку. Ой, вибач, їм, як божевільна. Цей малюк мене повністю контролює.
Усе як завжди, усміхнулася Зоряна. Робота, дім, Антон.
Аліна відклала ложку, поглянула на сестру.
Зоряно Я не втручатимуся, гаразд? Просто цікаво. Ви вже визначилися? Майже десять років. Я з Сергієм одружилася півтора року тому, і всі казали, що ми тягнеться.
У нас все інакше, Анько. Ми не тягнемося. Ми просто живемо.
Але ти ж хочеш сімї? Дітей? Аліна поклала руку на живіт. Я раніше думала, що не готова. А коли побачила дві смужки, пройшов такий приплив кохання, щастя Не бійся. Материнський інстинкт прокинеться, коли дитина стане реальністю.
Я не боюся дітей, мяко сказала Зоряна. І шлюбу не боюся. Але боюся робити це лише через «час» чи «бо всі так роблять». У нас з Антоном своя історія. Вона може не схожою на твою, але вона наша. І вона справжня.
А якщо він так і не буде готовий? тихо запитала Аліна. Вибач, я просто переживаю за тебе.
Зоряна простягнула руку через стіл і стиснула її.
Знаєш, що найстрашніше? Не те, що він не готовий. Найстрашніше був би випадок, коли б він робив це за галочкою, бо «треба». Я це відчула б. А так я щаслива з ним кожен день. Навіть коли сперечаємось. Хіба це не достатньо?
Аліна зітхнула, крапля сльози блиснула на її віці.
Вибач, це, мабуть, гормони. Я просто хочу, щоб у тебе було найкраще.
У мене вже є, усміхнулася Зоряна. Чизкейк, сестра і Антон, який чекає вдома.
Через кілька днів подібна розмова відбулася між Антоном і батьком. Володимир Сергійович приїхав несподівано. Вони рідко бачилися, спілкування обмежувалося короткими дзвінками на свята. Батько зайшов, оглянув скромну квартирку, сів на запропонований стілець.
Як справи, сину? Мати передавала привіт.
Нормально, працюю.
А Зоряна де?
На роботі, закінчить до сьомої.
Настала незручна пауза. Батько крутнув у руках ключі від старої «Лади».
Слухай, Антоне Я, можливо, не по своїй справі, але мати переживає. Ми бачили в соцмережах, що сестра Зоряни вагітна. Красиві фотографії.
Антон відчув, як стискається грудна клітка.
Папо, якщо про весілля і дітей
Та ні, що ти, відмахнувся батько, хоча було видно, що саме про це йде мова. Я просто дивлюсь на вас. Девять років. Це серйозно. І я запинався, підбираючи слова. Хочу сказати, що ти молодець, що не повторюєш наших помилок.
Антон здивовано підняв погляд.
Ми з твоєю мамою одружилися, бо ти вже був майже готовий. І потім усе життя це згадували: «Через тебе я не поїхала вчитися», «Через тебе карєра не склалася». Глупо, звичайно. Власна провина. Але штамп у паспорті не склеює те, що розбите. Навпаки, іноді не дає розійтися гарно, доки не ненавидять один одного назавжди.
Батько нарешті подивився на сина. У його очах була незвична втома, відвертість:
Я не проти, що шлюб погано. Я проти того, що ти, здається, відчуваєш велику відповідальність. І це правильно. Краще бути чесним, ніж грати в ідеальну картинку. Ви з Зорею говорите про це?
Постійно, висипав Антон.
Добре. Головне, щоб ви були на одній хвилі. А решта все вирішиться. Або ні. Але це ваше рішення, а не через «батьки зачекали».
Вони ще поговорили про справи, батько відмовився залишитися на вечерю, посилаючись на роботу. Провівши його, Антон запитав:
Папо, а ти шкодуєш?
Володимир Сергійович підтягнув пальто, задумався.
Що щодо шлюбу з твоєю мамою? Ні. А те, що ми всі пошкодили потім так, кожен день. Бережи те, що маєш, сину. Штамп не броня.
Ввечері Антон розповів Зорянi про візит батька. Вона слухала, обіймаючи подушку, потім сказала:
Знаєш, Аліна теж прийшла. З питаннями.
І що?
Я сказала, що щаслива. ТАК, як є.
Він обійняв її, притягнув до себе. За вікном знову почався дощик.
Нічого мені не вистачає, прошепотіла вона в його груди.
Чого? спитав він, і серце на мить завмерло.
Щоб ти переставав іноді бурчати вночі, коли програєш в онлайншахи.
Антон засміявся, Зоряна підняла голову і поцілувала його. І Антон зрозумів, що їхній потяг не зупиняється. Він мандрує повільно, але впевнено дорогою, яку вони прокладають разом. День за днем. Розмова за розмовою. А станція під назвою «Назавжди» це, можливо, не точка на карті, а сам шлях. Їхній шлях.
За девять років вони пройшли його депресії після невдалих проєктів, її нічні зміни, три переїзди, хворобу матері. Пройшли, не зламавшись.
Зоряно, сказав він.
М?
Дякую. Що ти є.
Вона повернулася, усміхнулася тією усмішкою, яку він кохав більше за все трохи втомленою, але теплою:
Я теж тебе люблю.
Антон підкрався до вікна, подивився на розсіяні вогні. Не знав, що буде через рік, через пять, через десять. Не знав, чи дійдуть вони колись до тієї «станції», яку чекають інші. Знав лише одне: завтра вранці прокинеться поруч із Зорею.
