БЕЗ ДУШІ…
Клавдія Василівна повертається додому. Вона була в перукарні; незважаючи на те, що їй недавно виповнилося 68 років, Клавдія Василівна регулярно тішить себе відвідинами свого майстра. Вона доглядає за волоссям, нігтями, і такі прості процедури додають їй сил та гарного настрою.
Клаво, до тебе заходила якась родичка. Я сказав їй, що ти будеш пізніше, вона обіцяла повернутись, каже їй чоловік Юрій.
Яка ще родичка? У мене з рідних вже майже нікого не залишилося. Хтось далекий, з десятого села напевно, щось попросити хоче. Треба було сказати, що я поїхала аж у Карпати, невдоволено відповідає Клавдія.
Чого ти так? Навіщо обманювати? Мені здається, вона з твого коріння, така ж висока, велична, трішки схожа на твою маму, світла їй память. Не думаю, що з проханнями. Жінка интелігентна, одягнена зі смаком, заспокоює її Юрій.
За сорок хвилин родичка знову дзвонить у двері. Клавдія сама відчиняє. Дійсно, схожа на її покійну маму, одягнена дуже гарно: дороге пальто, шкіряні черевики, шкіряні рукавички, у вухах акуратні сережки з маленькими діамантами; в такому Клавдія добре розбирається.
Клавдія запрошує гостю до столу, який вже накритий.
Давайте знайомитись, якщо ми родичі. Я Клавдія, можна без по-батькові; бачу, ми майже одного віку. Це мій чоловік Юрій. А ви мені по якій лінії родичка? питає господиня.
Жінка зніяковіла, навіть на хвилину почервоніла:
Я Галина Галина Володимирівна. Нам з вами майже однаково років; мені пятдесят, 12 червня було. Вам ця дата нічого не нагадує?
Клавдія зблідла.
Бачу, згадали. Так, я ваша донька. Не хвилюйтесь, мені нічого від вас не треба. Я просто хотіла пересвідчитись, побачити свою матір. Все життя не могла зрозуміти, чому мене не любить мама. Її вже нема вісім років. Чому лише тато мене оберігав? Тата не стало два місяці тому Він перед смертю й відкрив мені вашу таємницю. Казав, якщо зможете пробачте його, розповідає Галина, тримаючи емоції.
Не розумію! Ти маєш доньку? ошелешено питає чоловік.
Виходить, маю. Я тобі потім усе поясню, відповідає Клавдія.
Значить, ти моя дочка Добре! Подивилася? Якщо думаєш, що я буду просити вибачення, то ні, не буду. Я ні в чому не винна, гостро каже Клавдія. Тато твій все розказав? Якщо будеш чекати від мене материнських почуттів теж ні на краплю! Вибач.
Можна я ще якось приїду? Я тут, під Києвом, живу. Великий двоповерховий будинок, може, приїдете ви з чоловіком до нас? Ви звикнете до думки, що я є. Я привезла вам фото онука, правнучки, хочете подивитись? несміливо звертається Галина.
Ні, не хочу. Не приїжджай. Забудь мене. Прощавай, різко відрізає Клавдія.
Юрій викликає Галині таксі і йде провести її. Коли повертається, Клавдія вже все прибрала і спокійно дивиться телевізор.
І витримка в тебе! Тобі б арміями командувати, невже в тебе зовсім нема душі? Я й раніше думав, що ти жорстка і холодна, але не знав, що настільки, гірко мовить Юрій.
Ми з тобою познайомились, коли мені було 28, правильно? Так от, коханий чоловіче, душу з мене витягли ще значно раніше.
Я сільська дівчина, все життя мріяла вирватися до міста, через це і вчилася найкраще, і в університет вступила єдина з класу.
Мені було 17, коли я зустріла Володимира. Кохала його до нестями. Він був на дванадцять років старший, але мене це не лякало. Після бідного дитинства в селі, життя у великому місті здавалося казкою. Стипендії ні на що не вистачало. Постійно хотіла їсти, тому з захопленням приймала запрошення від Володимира сходити до кавярні чи зїсти морозиво.
Він нічого не обіцяв, та я не сумнівалася, що ми будемо разом.
Одного вечора він запросив мене на дачу, я погодилася, навіть не задумуючись. Думала: все, тепер він мій. Так наші зустрічі стали регулярними. Скоро стало ясно я вагітна.
Я повідомила Володимиру. Він, наче, зрадів. Коли моє становище стало помітним, я сама спитала його: коли ми одружимося? Мені вже вісімнадцять, можна йти до РАЦСу.
А я хіба тобі обіцяв одружитися? відповів він питанням.
Не обіцяв, і не збираюся. Тим більше я женатий, продовжував Влад так само спокійно.
А як же дитина? Як же я?
Та що ти, молода, здорова, із тебе б скульптуру дівчини з веслом ліпити. В університеті береш академічну відпустку. Поки живота не видно вчишся, потім переїдеш до нас, до мене й моєї дружини.
Ми досі не можемо народити дитину, може, тому, що вона старша. Коли народиш, ми заберемо дитину. Як усе оформимо тебе не стосується. Я не остання людина в міськраді, дружина завідувачка відділення в лікарні. Дитині нічого не загрожує. Відпочинеш після пологів і назад в університет. Заплатимо гривнями.
Тоді про сурогатне материнство навіть не чули. Я стала, мабуть, першою такою матірю. Мені що було робити? Повернутись в село, ганьбити сімю?
До пологів жила у них в окремому будинку. Дружина Володимира до мене не заходила, може, таки ревнувала. Доньку я народила вдома: акушерку привезли, як годиться. Не годувала грудьми дитину одразу забрали. Я більше її не бачила, через тиждень делікатно попрощали.
Володимир дав грошей. Я повернулася до університету. Після закінчення на завод. Отримала кімнату у сімейному гуртожитку. Спочатку працювала майстром, потім старшим майстром ВТК.
Друзів багато, а заміж ніхто не кликав, поки ти, Юрчику, не зявився. Тоді мені було вже двадцять вісім, ніби й не хотілось заміж, але так треба.
Далі ти знаєш Добре ми з тобою жили, три автомобілі змінили, дім повна чаша, дача доглянута. Відпочивали щороку. Завод наш у девяності вистояв, бо тракторам деталі тільки у нас робили. Завод досі під охороною, обнесений парканом і сторожові вежі стоять.
Вийшли на пільгову пенсію. Все маємо. Дітей нема, і нехай, зараз і дивитись страшно, які діти пішла молодь закінчила свою сповідь Клавдія.
Погано ми з тобою жили. Я тебе любив, завжди хотів зігріти твоє серце, але нічого не вийшло. Добре, дітей нема… Але ж ти ані кошеня, ані песика ніколи не пожаліла! Сестра моя просила допомогти племінниці ти навіть пожити їй не дозволила.
Сьогодні донька до тебе приїхала, а ти Дочка ж, твоя кров! Якби ми були молодші я б подав на розлучення, а тепер вже пізно. Холод із тобою, Клаво, каже розчаровано Юрій.
Клавдія трохи злякалася, так різко він з нею ще не говорив.
Звично спокійне життя порушила ця донька.
Юрій перебрався на дачу. Останні роки живе там. Троє собак прихистив, взяв з вулиці, і котів та кішок рахувати марно.
Рідко повертається додому. Клавдія знає, що він їздить до її доньки Галини, з усіма познайомився, в правнучці душі не чує.
Завжди був дивакуватий Хай живе, як знає, думає Клавдія.
У неї так і не виникло бажання познайомитися ближче з дочкою, онуком чи правнучкою.
Вона сама їздить на море, відпочиває, набирається сил і почувається чудово.
