Назад немає дороги
“З днем народження, Соломіє, я хочу подарувати тобі твою мрію,” — радісно промовив Тарас, обіймаючи її.
“Як це — подарувати мрію? Мрія — це щось таке, що не взяти в руки,” — здивувалася Соломія, коли вони вийшли з університету після пар.
“А я все одно подарю,” — гордо відповів він. “Ходімо в гуртожиток, залишимо конспекти, переодягнися — поїдемо за місто.”
З автобуса вийшли на зупинці «Кінний клуб». І тоді Соломія зрозуміла: він везе її кататися на конях. Скільки разів вона розповідала йому, як мріяла про це з дитинства! Любила коней, хоча бачила їх лише в зоопарку, а по телевізору з захопленням дивилася фільми про них.
Звідки така любов — і сама не знала. Одного разу, коли їй було років п’ять, навіть попросила батька:
“Тату, купимо коня!”
Батько аж очі витріщив, засміявся:
“А де ж ми його триматимемо? Він великий, сіно потрібне. У нас двокімнатна квартира.”
“На балконі,” — просто сказала донька.
Батько довго пояснював, що коням треба місце, простір, що в квартирі вони гинуть. Соломії стало шкода коня, і вона погодилася:
“Зрозуміла, тату, на балконі не можна. Ну, то збудуй їй стайню під балконом.”
Ця дитяча мрія йшла за нею все життя. Вже й четвертий курс університету, а кохання до коней не минуло.
Після верхової їзди Соломія була щаслива.
“Дякую, Тарасе, це чудово. Тепер я точно знаю — мрії збуваються!” А він теж світився — здійснив мрію коханої.
Була весна. Вони вийшли з території клубу, і Соломія, побачивши ліс неподалік, запропонувала прогулятися. Тут вона знову відчула дитячу радість — навколо біліли проліски.
“Ой, Тарасе, яке диво! Ми з дівчатками в селі також бігали в ліс за пролісками. Ще сніг лежить, а вони вже пробиваються. А запах… яка чарівна пора — весна. Природа прокидається…”
Вони — молоді, щасливі. Тарас біжить до неї з букетом пролісок, вона теж нарвала.
“З днем народження і з весною,” — весело промовив він.
“Тарасе, дякую… Ти справді зробив мені найкращий подарунок. Коні, і ще проліски. Справжнє повернення в дитинство.”
“Радий, що зміг тебе зрадувати.”
Соломія і Тарас зустрічалися більше року. Перед закінченням університету він, зібравши гроші зі стипендії та заощаджень, купив їй перстень і зробив пропозицію. У них була любов — справжня, вони це знали.
Весілля пройшло радісно: біла сукня у нареченої, строгий костюм у нареченого. Свідком у Соломії була подруга Ярина. Вони жили в одній кімнаті гуртожитку, вчилися в одній групі. Дружба тривала й після випуску.
Хоча працювали в різних місцях.
Тарас влаштувався на підприємство, і незабаром його призначили начальником відділу — заробляв добре. Соломія теж працювала, але незабаром пішла у декрет і народила гарного сина Данилка.
Час минав. Данилко підріс, пішов у перший клас. Соломії здавалося, що в них повне щастя: мирно, спокійно. Тарас — турботливий, сина любить. Вже мали свою двокімнатну квартиру. Ярина часто приходила в гості, особливо вихідними.
“Коли ж ти вже вийдеш заміж?” — допитувалася Соломія у подруги, яка досі була сама.
“Не знаю. Але сподіваюся,” — загадково відповідала Ярина.
Коли нічого не передвіщало лиха — грянув грім серед ясного неба. Одного разу Тарас прийшов з роботи похмурий, не дивлячись дружині в очі, випалив:
“Я йду від тебе, Соломіє.”
“Куди?” — ще не усвідомлюючи, ледь усміхнулася вона.
“До іншої жінки.”
“Ти жартуєш? Хто вона?” — голос уже тремтів.
“Ти не повіриш, але я йду до Ярини,” — і пішов збирати речі.
Соломія опустилася на стілець біля столу. Думки розбігалися, немов налякані птахи. Все ще не вірила, що це правда.
“Цього не може бути!”
Але коли Тарас вийшов із кімнати з валізою, грюкнувши дверима — вона зрозуміла: це не сон. Данилко гуляв у дворі, нічого не почув. А коли повернувся, сказав:
“Я бачив тата з валізою. Він сказав, що їде у довгу командировку.”
Соломія кивнула. Нехай так і буде.
Минуло майже десять років.
У суботу, ближче до обіду, хтось настирливо дзвонив у двері. Роздратована Соломія, розкриваючи їх, збиралася лаяти того, хто так довго тримав кнопку. Але побачила за порогом жінку — і хотіла захлопнути двері. Та встигла підставити ногу.
Цю жінку Соломія бачити не хотіла.
“Що тобі від мене треба?”
Це була Ярина.
“Навіть у хату не запросиш?” — спитала колишня подруга.
“Тобі чого тут треба? Іди геть.”
“Я прийшла по-доброму. Вислухай мене.”
Щось незвичне в голосі Ярини змусило Соломію впустити її.
Непрохана гостя зняла туфлі й пройшла на кухню.
“Сіла.
