Без «треба»
Олексій відчинив двері й побачив на кухонному столі три тарілки із засохлими вермішелями, перекинутий стакан з-під йогурту та розгорнутий зошит у клітинку. Рюкзак Максима валявся посеред коридору, Соломія сиділа на дивані, втупившись у телефон.
Він поставив сумку на підлогу, роззувся. Хотів щось сказати про тарілки, та в горлі раптово перехопило від втоми, тож просто підійшов до столу, взяв одну тарілку й поніс до мийки.
Тату, я зараз помию, озвалась Соломія, не підводячи голови.
Угу.
Він увімкнув воду, підставив тарілку під струмінь. Вермішель розмокла і полинула до стоку. Він вимкнув воду й зупинився, дивлячись на мокрий посуд.
Соломіє, а Максим де?
У кімнаті. Робить математику.
А ти?
Я вже все зробила.
Він витер руки рушником, пішов до Максимової кімнати. Син лежав на килимі, сперши голову на кулак, у зошиті було написано півтора приклади.
Привіт, сказав Олексій.
Привіт.
Як справи?
Нормально.
Уроки?
Роблю.
Олексій сів на край ліжка. Максим скосив на нього очі, потім знову втупився в зошит.
Тату, ти чого?
Не знаю, відповів Олексій. Мабуть, втомився.
Він і справді не знав. Зранку мати дзвонила, просила приїхати допомогти з шафою, потім на роботі нарада затягнулась аж до шостої, в метро стояв, притиснутий до дверей. А тепер сидів у Максимовій кімнаті й розумів, що не хоче говорити про тарілки, про уроки, про порядок. Не хоче бути функцією, яка просто прийшла додому й «увімкнулась».
Слухай, може зберемось на кухні? сказав він. Разом.
Навіщо?
Поговорити.
Максим поморщився.
Знову про двійку з української?
Ні. Просто поговорити.
Тату, я ще уроки не доробив.
Доробиш потім. Пять хвилин.
Він встав, вийшов, покликав Соломію. Вона підняла погляд, невдоволено зітхнула.
Серйозно?
Серйозно.
Вона кинула телефон на диван і пішла за ним. Максим вийшов зі своєї кімнати, зупинився в дверях кухні, немов не наважуючись увійти.
Олексій сів за стіл, відсунув зошит убік. Соломія сіла навпроти, Максим примостився на краю стільця.
Що трапилось? спитала Соломія.
Нічого не трапилось.
То навіщо?
Олексій подивився на неї, потім на Максима. В Максима були стурбовані очі, він явно чогось боявся.
Просто хочу поговорити, сказав Олексій. Щиро. Без «треба зробити уроки», «треба помити посуд». Без усіх цих «треба».
Тобто посуд можна не мити? обережно перепитав Максим.
Помиємо пізніше. Я не про це.
Соломія схрестила руки на грудях.
Ти сьогодні якийсь дивний.
Дивний, погодився він. Мабуть, утомився прикидатися, що все добре.
Вони мовчали. Він шукав слова, а в голові пустка.
Не знаю, як це сказати, почав він. Але мені здається, ми всі наче граємо ролі. Я приходжу, ви робите вигляд, що все гаразд, я роблю вигляд, що вірю. Говоримо про школу, про їжу, а насправді не говоримо зовсім.
Тату, ти нас вантажиш, прошепотіла Соломія. Навіщо?
Не знаю. Може, тому що сам не справляюся і боюся, що ви теж, а я навіть не знаю з чим саме.
Максим насупився.
Я справляюсь.
Справді? Олексій глянув на нього. А чому тоді вже другий тиждень засинаєш лише після опівночі?
Максим замовк, втупився в стіл.
Я чую, як ти крутитися, сказав Олексій. І встаєш зранку так, ніби всю ніч не спав.
Просто не хочеться спати.
Максим.
Ну що, Максим?
Скажи, як насправді.
Максим знизав плечима, повернувся до вікна.
У школі все нормально. Уроки роблю. Що ще?
Соломія вставилася:
Тату, нащо ти його розпитуєш?
Я не розпитую. Я хочу зрозуміти.
А він не хоче говорити. Це його право.
Олексій поглянув на неї.
Добре. Тоді скажи ти, як у тебе.
Вона хмикнула.
У мене? Все чудово. Вчуся, спілкуюся з подругами, все як годиться.
Солю.
Вона замовкла, відвела очі.
Що?
Ти останній місяць майже не виходиш з дому. Подруги кликали тебе двічі ти відмовилася.
То й що? Не хотілося.
Чому?
Вона стиснула губи.
Бо втомилася від їхніх розмов про хлопців і різну нісенітницю. Добре?
Добре, сказав він. Просто мені здається, ти сумуєш.
Вона хитнула головою, ніби струшуючи щось зайве.
Я не сумна.
Гаразд.
Він замовк. У кімнаті стало тихо. Лише холодильник гудів на фоні.
Слухайте, почав він повільно, я зараз не хочу вас виховувати. І не хочу, щоб ви мене заспокоювали. Просто скажу як є: мені страшно. Щодня. Боюся, що грошей не вистачить, що бабуся захворіє і не скаже, що можуть скоротити на роботі. Боюся, що ви щось переживаєте, а я не помічу, бо заклопотаний собою. І я втомився прикидатися, що все під контролем.
Соломія кліпнула, уважно подивилася на нього.
Але ти ж дорослий, тихо мовила вона. Маєш справлятися.
Я знаю. Але не завжди вдається.
Максим підняв голову.
А що буде, якщо ти не справишся?
Не знаю, чесно відповів Олексій. Мабуть, доведеться просити про допомогу.
У кого?
У вас, наприклад.
Максим насупився ще більше.
Але ми ж діти.
Ви діти, так. Але ви теж частина цієї сімї. І іноді мені треба, щоб ви сказали мені правду. Не «все нормально», а як є.
Соломія провела рукою по столу, збираючи невидимі крихти.
А навіщо тобі це знати?
Щоб не бути самотнім.
Вона підняла на нього погляд, і в її очах зявилося якесь розуміння.
Мені страшно йти до школи, раптом сказав Максим. Там один хлопець каже, що я дурний. Щодня. І всі сміються.
Олексій відчув, як щось стиснулося всередині.
Як його звати?
Не скажу. Підеш розбиратися буде тільки гірше.
Я не піду. Обіцяю.
Максим подивився на нього з недовірою.
Справді?
Справді. Але я маю знати, що ти не сам.
Максим кивнув, опустив голову.
Я не сам. Є Діма, він нормальний. Ми разом сидимо.
Добре.
Соломія зітхнула.
Я не хочу в університет, тихо озвалася вона. Всі питають, куди я поступатиму, а я не знаю. Взагалі не знаю. І мені здається, що нікуди не піду, бо не розуміюсь у жодній справі.
Солю, тобі чотирнадцять.
Ну й що? Всі вже визначились, а я ні.
Не всі.
Всі, кого я знаю.
Він помовчав.
Я у твої роки хотів стати геологом. Потім передумав. Потім ще раз. І зараз працюю зовсім не там, де мріяв.
І як, нормально?
По-різному. Часом добре, часом важко. Але таке життя воно не має бути вирішене наперед.
Соломія кивнула, але невпевнено.
Просто всі кажуть, що треба визначатися.
Кажуть, погодився він. Але це їхнє слово, не твоє.
Вона поглянула на нього, майже посміхнулась.
Ти сьогодні інший.
Втомився бути ідеальним.
Максим скривився у посмішці.
Можна запитати?
Давай.
Ти справді боїшся?
Справді.
А що ти робиш, коли боїшся?
Олексій подумав.
Встаю вранці й щось роблю. Навіть якщо не впевнений, що правильно. Просто роблю.
Максим кивнув.
Ясно.
Вони сиділи мовчки. Олексій дивився на них і розумів нічого не вирішив, не дав відповідей, не зняв тривоги. Але щось змінилося: він показав їм, що може бути не функцією, а людиною, і вони відповіли тим самим.
Ну що, сказала Соломія, підводячись. Треба помити посуд.
Я допоможу, відгукнувся Максим.
Я теж, додав Олексій.
Вони підвелися, Соломія відкрила кран, Максим приніс губку. Олексій взяв рушник і став витирати. Вони працювали мовчки але то була інша тиша, не така, як раніше. Не порожня, а наповнена.
Коли остання тарілка лягла на сушарку, Соломія витерла руки й подивилась на батька.
Тату, а можна ще так поговорити? Колись.
Можна, сказав він. Як захочеш.
Вона кивнула й пішла до себе. Максим затримався, переступаючи з ноги на ногу.
Дякую, що не будеш розбиратися з тим хлопцем, сказав він.
Але якщо стане зовсім кепсько скажеш?
Скажу.
Тоді ходімо доробляти математику.
Вони пішли до Максимової кімнати, сіли разом на килим. Олексій взяв зошит, глянув на приклади. Максим подсунувся ближче. Вони почали розвязувати спільно, без поспіху, майже буденно. Тільки тепер Олексій знав за цими прикладами стоїть хлопчик, який боїться, і що він, Олексій, може бути поруч не лише як наглядач, а як той, хто сам боїться, але все одно встає вранці.
Це було небагато, але це був початок.
