Без фарту не було б і щастя
Та як ти могла таке втнути, дурепо! Хто тебе тепер з дитиною прийме, га? Як ти її роститимеш?! Я тобі не соцдопомога, ясно? Я тебе виростила, тепер ще й ношу твою нести? Забирайся з мого дому, хапай свої манатки і щоб очі мої тебе не бачили!
Оленка стояла, схиливши голову, слухаючи ці докори. Остання надія, що тітка ще дозволить залишитись бодай до пошуку роботи, розтанула, як торішній сніг.
Якби мамка жила
Батька дівчина не знала, а мама загинула пятнадцять років тому якусь ніч пяний водій просто збив її на переході. Влада вже й до інтернату її відправляти збиралася, та тут зявилась далека родичка мамина троюрідна сестра. У неї була хата й достатньо зарплати для оформлення опіки.
Жили вони на околиці містечка десь у Херсонській області, де влітку грецьке пекло, взимку грязюка й дощі. Голодною Оленка не була, вдягнена пристойно, з малку працювала: в приватній садибі весь час мала роботу з городом, курми, котами, псами Може, любові й бракувало, але кого це хвилює?
Вчилась Оленка добре вступила після школи до педучилища у Кропивницькому. Роки студентства промайнули, і ось вона з дипломом повертається в рідні місця. Але тепер серце обважніло від клопотів.
Зникни нарешті, щоб духу твого тут не було!
Тітко Ганно, ну бодай
Я сказала!
Оленка взяла стареньку валізу, вийшла просто у літню спеку. Як довела себе до такого? Принижена, вигнана, з ледь помітним животиком але заперечувати вагітність не могла.
Шукати притулку треба було негайно. Йшла вулицею, втопившись у власних думках, аж раптом якийсь жіночий голос примусив зупинитись:
Ой, дитино, водички не хочеш?
Жвава жіночка під пятдесят, із гострим поглядом, вийшла з подвіря.
Заходь, якщо мирна. Під сонцем кипиш.
Вона подала глечик зимної води. Оленка сіла на лавці під кущем і пила, аж мило.
Можна трохи тут посидіти? Спека ж неможлива
Сиди, квіточко. А ти звідки з валізою такою?
Вивчилась, шукаю роботу у школі. А жити ніде Може, знаєте, хто кімнату здає?
Жінка звалася Оксана. Оглядала Оленку уважно: чистенька, але втомлена.
Можеш у мене квартирувати. Багато не візьму, але день у день плати, ага? Якщо згодна покажу кімнату.
Оксана, зрадівши свіжому товариству та копійці до пенсії у глухому містечку, завела дівчину у скромну кімнатку ліжко, шафа, стіл, за вікном яблуня. Що ще для щастя треба?
Наступні дні Оленка обживалася і почала підробляти в школі. З Оксаною подружилися швидко допомагала по господарству, кожного вечора пили чай під виноградом, обговорювали всесвіт.
Вагітність минала спокійно. Дівчина й зізналася: батько дитини Андрій, однокурсник, син якихось поважних чиновників, що драпонув першим ділом, дізнавшись новини. Лишила гроші, що він кинув знадобляться.
Добре, що дурощів не накоїла, буркнула Оксана. Дітки воно щастя, навіть якого сам не чекаєш.
У лютому почались перейми й Оксана відвезла приймицю до пологового. Оленка народила хлопця Миколку, здоровий як кабанчик. У палаті зчинився ґвалт: одна мати залишила донечку й втекла.
Хто погодує цю малу? Совість у когось ще залишилася? заклопотала медсестра.
Оленка взяла крихітку на руки. Біленька, ледве рухається.
Назву тебе Лесею, прошепотіла.
Як зявився тато кинутої дитини капітан Ігор Середа, все змінилось. Коли виписувалися, під вікном миготіла машина з блакитними та рожевими кульками. Військовий допоміг усе скласти і дав два пакунки для хлопчика й для Лесі.
Усе місто ще довго обговорювало весілля молодої вчительки й капітана: вразив його її доброта. Оленка, тримаючи Миколку й Лесю, увійшла в нове життя.
Хто б міг подумати, що звичайний літній глек води переверне всю долю догори дригом? Таке воно життя в Україні: сторінки перевертаються, а які там історії ніхто наперед не знаєТепер вечорами Оленка обіймала своїх дітей на ґанку нового дому й дивилась, як сутінки наповнюють сад та як вогники тепла поволі розганяють темряву. Оксана й далі у них бувала принесла пиріжків і раз у раз жартувала, що тепер має аж трьох онуків. Миколка здивовано кліпав очима, Леся намагалася схопити матусю за палець, а Ігор лагідно корився цій домашній гамірливості, мов на бойовому чергуванні.
Щастя завжди зявляється там, де не чекаєш, пошепки мовила Оксана.
Оленка усміхнулась, вдячно дивлячись на всіх, хто став для неї родиною. Життя не дало їй легких шляхів, але принесло більше, ніж вона мріяла. А головне тепер вона знала точно: без фарту не було б і щастя, та справжнє щастя народжується там, де його не відпускають із серця.
І в теплій тихій душі більше не було місця самотності.
