Кирило стояв біля вікна своєї нової квартири на околиці Києва, і йому здавалося, немов повітря зовні згустилося. Він ніби тонув у власному житті. Все, що колись здавалося міцним і непохитним, тепер розсипалося. Він дивився на сіре небо і вперше за довгий час усвідомив — дороги назад для нього немає.
Раніше в нього була родина. Оксана — дружина, з якою він пройшов п’ятнадцять років. Вірна, спокійна, господарча. Дві доньки, домашній затишок, будинок за містом, спільна справа. Все було правильно, стабільно… та до болю передбачувано. Кожен ранок — одне й те саме. Розмови — про побут, турботи — про кредит і школи. Кирилові здавалося, що він застряг у власній оселі, як у клітці, хоч і золотій.
А потім до їхньої архітектурної фірми прийшла працювати нова співробітниця — Марiана. Молода, зухвала, сповнена вогню. Вона сміялася його жартам, дивилася з захопленням, легко торкалася плеча. Кирило відчував, як у ньому прокидається щось забуте — азарт, інтерес, відчуття, що він знову молодий. Він став затримуватися, зникати у офісі. Оксана не ставила питань, а він навіть дякував їй за це — менше розмов, менше докорів.
Але все це не було випадковістю. Марiана знала, чого хотіла. І вона хотіла Кирила. Вони стали частіше залишатися наодинці, бачитися поза роботою, ділити обіди, розмови, а потім — і ліжко. Він сам не помітив, як це захоплення перетворилося на дійсність. І одного разу, не витримавши внутрішнього напруження, він зібрав речі й пішов.
Оксана зустріла його тихою мовчанкою. Без скандалів, без сцен. Лише глянула в очі й сказала:
— Запам’ятай цей день, Кириле. Ти сам його обрав.
Життя з Марiяною спочатку здавалося святом. Вона була ніжною, усміхненою, пристрасною. Він почувався потрібним, цікавим, бажаним. Але незабаром казка згасла. Марiана стала вимогливою, дратівливою, докоряла йому за неувагу, за те, що мало заробляє, що проводить вечори за ноутбуком. І тоді він вперше захотів повернутися… туди, звідки втік.
Нагода з’явилася сама — Оксана подзвонила й попросила відвезти доньок на дачу на кілька днів. Він погодився, сподіваючись втекти хоча б ненадовго від нового дому, який почав його душити. З дівчатками він провів три дні. Вони сміялися, пекли пироги, каталися на велосипедах. Він навіть сам здивувався, наскільки це було просто і щасливо. І вперше за довгий час у нього закололо в грудях — туга. За тим, що він так легковажно втратив.
Він подзвонив Оксані. Хотів поговорити. Пояснитися. Повернутися. Вона вислухала. А потім сказала:
— Умови прості. Ти припиняєш усе з Марiаною. Їдеш. Починаєш з нуля. Але знай: довіри вже не буде. Це буде нове життя, не старе.
Він не відповів одразу. Все здавалося занадто жорстоким. Занадто остаточним. А потім Марiана сказала, що вагітна. Він мовчав. А потім видихнув: «Я стану батьком…»
Радість перепліталася з панікою. Він не був впевнений, чи кохає її. Не знав, чи ця дитина — порятунок, чи остаточний вирок. Він відчував, що все, збудоване на зраді, не може бути міцним. Його роздирало між двома світами — між доньками й майбутнім сином, між Оксаною й Марiаною, між минулим, яке він зрадив, і теперішнім, яке його лякало.
Вони зустрілися з Оксаною в парку. Він розказав їй усе, відверто, без прикрас. Попросив вибачення. Вона довго мовчала, а потім промовила:
— Кириле, тепер усе зрозуміло. Мені стало легше, знаєш? У тебе буде син. У мене — нове життя. Повернення не буде. Не тому, що я тебе ненавиджу. А тому, що я люблю себе.
Кирило підвівся, подивився на неї. Сильна, спокійна, доросла. Зовсім інша. І раптом зрозумів — він усе втратив. Сам. Добровільно. І тепер йому нема куди йти. Тільки вперед — дорогою, яку він обрав сам. Навіть якщо вона веде у нікуди.
