Власник ресторану взяв на роботу прибиральницею бездомну жінку з сином. Увімкнувши камери спостереження, він побачив, як вона танцює…
Сонце, наче розпечений диск, повільно ховалось за дахи багатоповерхівок, заливаючи небо багряним, золотим і медовим світлом. Повітря було просякнуте осіннім ароматом — сумішшю вологої листви, диму з далеких коминів і легким присмаком кави з вуличних кіосків. Люди поспішали додому, сміялися, обіймалися, жили своїм звичним життям. А Остап стояв нерухомо, наче пам’ятник минулим часам, і дивився на пустир, ніби на могилу власної молодості.
Його руки, заховані в кишенях добротного пальта, були крижаними, навіть незважаючи на теплі рукавички. Він не відчував ні тепла, ні часу, ні міста навколо. Все, що залишилося — це глухий біль у грудях і спалахи спогадів, немов кадри зі старої кіноплівки.
Перед ним, за іржавою сіткою, лежало місце, де колись лунала музика, де пари кружляли у такт, де народжувалися перші почуття, де він уперше поцілував дівчину під зорями. Танцювальний майданчик. Його майданчик. Колись тут пахло молодістю, свободою, надією. Тепер — лише бур’ян, іржа й мертва тиша, яку рідко порушував вітер.
Це місце було йому святинею і прокляттям водночас. Тут він був щасливим. Тут мріяв. Тут вірив, що зможе все. А тепер, стоячи перед цим парканом, він відчував, ніби його душа так само заросла бур’янами — самотністю, розчаруванням.
Думки самі повернулися до події годинної давності. Мар’яна. Його зірка. Його помилка.
Кабінет був у стилі лофт — цегляні стіни, м’яке світло, шкіряний диван, бар з дорогим алкоголем. Але атмосфера — крижана. Мар’яна стояла посеред кімнати, немов статуя з каменю та отрути. Її фігура — ідеальна, виточена роками тренувань, погляд — холодний, як лід. Вона дивилася на нього так, ніби він був сміттям.
— Ти не смієш так зі мною говорити, — прошипіла вона. — Я — обличчя твого закладу. Без мене ти — ніхто.
Остап стояв біля вікна, не обертаючись. Він не хотів бачити цю пиху. Він знав правду: так, вона танцювала чудово. Але талант без душі — лише пусте шоу. А вона давно танцювала не для людей, а для власної слави.
— Між нами нічого не було, Мар’яно, — сказав він спокійно. — І не буде. Дякую за роки роботи. Але ти перестала вчитися. Вимагала, а не пропонувала. Це кінець.
Він поклав на стіл конверт. Товстий. Важкий. Гроші — як компенсація.
Мар’яна навіть не глянула.
— Забери свої слова, — прошепотіла вона. — Я піду — і твій бізнес впаде. Люди приходили заради мене. Через місяць ти сидітимеш у порожньому залі.
Остап обернувся. В очах — лише втома.
— Ти звільнена. Адміністратор розрахує. Удачі.
Він вийшов, не озираючись. Сів у машину, увімкнув музику — класику — і просто поїхав. Без мети.
Через годину він опинився тут. Біля паркану. Біля своєї молодості.
Наступного ранку голова гула, ніби після бурі. Остап прокинувся з відчуттям, що вчора втратив щось важливе. Але не бізнес. Не жінку. А самого себе. І раптом зрозумів — мусить повернутися туди. На той пустир.
У багажнику він знайшов старий лом. Приїхав, відтягнув сітку, проліз у щілину — немуд у минуле.
Територія зустріла його тишею. Вітер шелестів сухим листям. Стара сцена похилилася, ніби втомлений дід. Він зазирнув усередину — пил, павутина, облуплені стіни.
І все ж він увійшов.
Три кроки — і підлога провалилася.
Падіння було швидким. Він приземлився на купу сміття. Біль пройняв тіло, але він був живий.
Опинився у підвалі. Глибокому. Без виходу.
— Хтось є? — закричав він.
Тільки луна відповіла.
Година марних спроб вибратися. Відчай.
Раптом — голос.
— Мамо, дивись! Дядько в ямі!
Остап підняв голову. Над ним — жінка і хлопчик.
— Ви в порядку? — спитала вона.
— Просто вирішив відпочити, — усміхнувся він.
Вони зникли, але незабаром повернулися зі старою драбиною.
Він вибрався. Брудний, пошарпаний, але живий.
Жінку звали Ганна. Хлопчика — Данило. Вони жили тут, у розваленій будівельці.
— Ганно, — сказав Остап. — У мене є робота. Прибиральниця. І житло — підсобка.
Вона погодилася.
Тієї ж ночі, переглядаючи камери, Остап побачив, як Ганна танцює.
Не просто рухається — вона жила цим танцем. Кожен жест — історія.
Наступного дня він запропонував їй стати новою зіркою закладу.
Вона спочатку відмовлялася, але потім погодилася.
Колишня танцівниця, Мар’яна, прийшла і побачила їх.
— Знайшов заміну серед прибиральниць? — насміхалася вона.
— Ти вільна, — сказав Остап.
Минуло два місяці. Кафе стало популярним. Ганна — його гордістю.
Остап доп
