**Щоденник Оксани Коваль**
У них я — безоплатна прибиральниця та кухарка. Моя вагітність нікого не хвилює.
У невеличкому містечку під Харковом, де ранкові тумани обвивають старі будинки, моє життя у 27 років перетворилося на вічне служіння чужим примхам. Мене звати Оксана, я дружина Максима, і за кілька місяців у нас народиться дитина. Але мій тендітний світ вагітної розбивається під тиском свекрухи та її родини, для яких я — лише безкоштовна робоча сила. Живемо ми у трикімнатній квартирі, що належить бабусі Максима, і це стало моїм прокляттям.
**Кохання, що завело в пастку**
Коли я зустріла Максима, мені було 23. Він був уважним, з лагідною усмішкою та мріями про родину. Ми одружилися через рік, і я була на сьомому небі. Його бабуся, Ганна Іванівна, запропонувала нам жити в її просторій квартирі, поки ми не станемо на ноги. Я погодилася, думаючи, що це тимчасово й ми будемо будувати своє життя. Але замість затишку я потрапила у пастку, де моя роль — прибирати, готувати й мовчати.
Квартира велика, але в ній тісно від людей. Ганна Іванівна живе з нами, а її дочка, тітка Максима, Марія, із двома дітьми приходить майже щодня. Вони вважають цю оселю своєю, а мене — частиною меблів. Від першого дня свекруха дала зрозуміти: «Оксано, ти молода, от і вертися». Я сподівалася, що зможу догодити, здобути їхню любов, але їхня байдужість та вимоги лише зростають.
**Рабство в чотирьох стінах**
Моє життя — це нескінченний цикл прибирання й готування. Вранці я мию підлогу, бо Ганна Іванівна не терпить пилу. Потім готую сніданок для всіх: їй — кашу, Максиму — яєчню, а коли приходить Марія з дітьми — ще й млинці чи бутерброди. Вдень чищу овочі, варю борщ, смажу котлети, бо «гості» хочуть їсти. Ввечері — гора посуду й нові вказівки: «Оксано, картоплю на завтра почисть». Моя вагітність, мій токсикоз, мої втомлені ноги — нікого не обходить.
Ганна Іванівна командує, як генерал: «Ти суп пересолила», «Фіранки погано випрала». Марія додає: «Оксано, ти б за моїми дітьми подивилася, я зайнята». Її діти, галасливі й розпещені, розкидають іграшки, псують дивани, а я прибираю за ними, бо «це ж родина». Максим, мій чоловік, замість підтримки каже: «Мамо, не сперечайся з бабусею, вона вже літня». Його слова — як зрада. Я почуваюся рабинею в домі, який ніколи не стане моїм.
**Вагітність під ударом**
Я на шостому місяці, і мій стан — це не просто слова. Токсикоз мучить мене, спина болить, а втома валить з ніг. Але свекруха дивиться на мене із докором: «За моїх часів народжували у полі й працювали до останнього». Марія сміється: «Ой, Оксано, не вигадуй, вагітність — це не хвороба». Їхня байдужість вбиває. Я боюся за дитину — стрес, недосип, безкінечна робота не проходять безслідно. Учора я ледь не впала, коли несла відро з водою, але ніхто навіть не спитав, як я.
Я намагалася поговорити з Максимом. Сльози котилися, коли я сказала: «Я більше не можу, я вагітна, мені важко». Він обійняв мене, але відповів: «Бабуся дала нам квартиру, потерпи». Потерпи? Скільки ще? Я не хочу, щоб моя дитина народилася в домі, де її мати — слуга. Я хочу миру, спокою, турботи, але отримую лише докори та брудну посудЯ візьму свою долю у власні руки і знайду шлях до свободи, навіть якщо йтиму туди сама.
