Неспокійна
З дитинства Марічка мріяла стати лікаркою. Жила з батьками у невеличкому селі, до школи бігала за три кілометри в сусіднє село. Там була і школа, і лікарня, і пошта, і навіть три крамниці.
Школа була велика та нова, дівчинка навчалася з радістю, все їй давалося легко, закінчувала п’ятий клас.
— Марічко, вставай, що це ти вилежуєшся, — голосно сказала мати, заходячи в хату з відром свіжого молока. — У школу проспала, я ж тебе розбудила, коли йшла до хліва.
— Ой, мамо, точно, — підскочила Марічка, за дві хвилини вмилася, одяглася, схопила портфель і вилетіла з хати без сніданку. Тетяна встигла лише завернути пару млинців і сунути їй у руки.
Бігти до школи три кілометри — не жарти. Вона бігла, рахуючи телеграфні стовпи, бігла сама — усі діти вже пішли. Втомившись, сповільнювала крок, а потім знову прискорювалася.
— Спізнюся, спізнюся, мабуть, — хвилювалася вона.
Заскочила до школи разом із дзвінком, швидко піднялася на другий поверх і ввірвалася до класу. Лише встигла сісти, як увійшла Надія Петрівна — вчителька української мови та літератури.
— Марічка, що це ти, ніби за тобою погоня була, — пошепки запитала Оленка, сусідка по парті. — Проспала, чи що? З тобою такого ніколи не бувало.
— Так, проспала, — прошепотіла вона й почався урок.
Того дня у школі все було, як завжди. Марічка відучилася, нарешті закінчилися заняття, і вона пішла додому разом із дівчатами. Потім їх наздогнали хлопці, штовхалися, жартували — і так весело дійшли до хати.
Відчинивши двері ключем, який ховали під ґанком, роззулася біля порога й швидко зайшла у кімнату. Зазвичай у цей час нікого вдома не було: батько на роботі, мати теж — вона працювала листоношею. Лише зробила крок у бік своєї кімнати, як почула з невеличкої кімнатки різкий кашель. Вона навіть завмерла.
— Хто це? — блиснуло в голові. — Домовик, чи що? Мама ж розказувала про них, а вона тільки сміялася, не вірила, що вони існують.
Швидко зайшла у свою кімнату й зачинила двері. Поки переодягалася, прислухалася. Лише відчинила двері, щоб вийти до кухні й поїсти, як знову почула той кашель — чітко було чути, що це чоловік.
— Тато на роботі, він рано пішов… Хто б це міг бути? — заглянути в кімнату боялася, прохід закритий завіскою, здалеку нічого не розгледіла.
Вона якось поїла і вискочила з хати, сподіваючись зустріти матір — вона розносила пошту. Поглянувши вздовж вулиці й не побачивши її, сіла на лавку. Повз проходив Микола, сусідський хлопець, семикласник — іноді разом ходили до школи.
— Миколо! — покликала вона й махнула рукою. — Заходь!
— А що таке? — спитав він. — Чого треба?
— Миколо, у нас вдома хтось кашляє… боюся. Батьків нема вдома.
— Як кашляє? Хто?
— Ось так. Не знаю. Коли йшла до школи, нікого не було. А тепер — кашляє. Боюся заглянути туди… Давай разом?
— Давай, — згодився Микола, і вони зайшли в хату.
Прислухалися — тихо. Марічка показала рукою на завісу, Микола підійшов і відсунув її. Разом заглянули в кімнату — на ліжку лежав дуже худий чоловік, просто шкіра та кістки.
— Добрий день, а ви хто? — спитала Марічка з-за Миколиного плеча.
— Добрий день, — прохрипів він. — Я Грицько… твій дядько.
Марічка не знала жодного Грицька. Вони закрили завісу й вийшли з хати.
— Ну ось, твій дядько, а ти злякалася. Ну ладно, я пішов, мене мати чекає.
Марічка ледь дочекалася, коли прийде мати, і розпитала її про дядька.
— Це твій дядько Грицько, мій молодший брат. Довго сидів у в’язниці, ось звільнився і прийшов… увесь хворий. Ти його не пам’ятаєш, ще маленька була.
Прийшов ледве живий, а твій батько каже: «Нехай поки живе в нас, оговтається, може, травами його виходить». Але я не знаю… мабуть, не жилець він.
Грицько, молодший брат Тетяни, зростав бешкетником. Ледве йому виповнилося шістнадцять, як він з такими самими парубками вліз у крамницю в селі, куди ходили до школи. Грошей у касі не було, але вони винесли цукерки, печиво, цигарки й горілку. Сховали в лісі в покинутій хатчині й навіть напилися. Їх швидко вирахували, і Грицьку дали три роки. Спочатку сидів у дитячій колонії, потім йому виповнилося вісімнадцять — перевели до дорослої. У в’язниці він ще щось учинив, потім знову… І ось тепер повернувся у двадцять п’ять років ледве живий.
Марічка довго не могла заснути, чула, як дядько кашляє. Згадала, що в селі, де вона вчиться, живе баба Параска, яку всі називають знахаркою. Вона лікує від усіх хвороб травами.
— Треба після школи до неї зайти, — думала МаріБабуся Параска дала Марічці корінья та настої, і вже через місяць дядько Грицько почав ходити без палиці, а згодом і знову працювати на полі, і всі в селі казали, що це дівчина з золотим серцем врятувала його.
